Столярна майстерня, 1926 р.

Подальший розвиток Донецького гірничого інституту відбувався в умовах масштабних соціально-економічних перетворень у країні. Докорінні зміни торкнулися всіх сфер життя українського народу: економічної, соціально-політичної, культурної. У 1926 р. в Україні широко розгорнулося будівництво нових шахт, заводів, електростанцій. Високими темпами велося будівництво нових підприємств і реконструкція тих, що вже діяли на Донбасі. Тільки з 1924 до 1928 р. кількість шахт у регіоні зросла з 238 до 428. За роки першої п’ятирічки в експлуатацію було введено більше 50 потужних шахт, побудовано і реконструйовано десятки промислових підприємств. Зростання темпів промислового виробництва збільшило попит на кваліфіковані інженерно-технічні кадри, особливо для гірничо-металургійної і хімічної промисловості.

Вирішити проблему забезпечення новобудов кваліфікованими фахівцями був покликаний Донецький гірничий інститут. Підготовка інженерно-технічних кадрів відповідно до потреб промислових підприємств вимагала кардинальної реорганізації інституту.

Першочерговою проблемою було зміцнення матеріально-технічної бази. Її стан був украй незадовільним. Через недостатнє державне фінансування вищі навчальні заклади України відчували нестатки абсолютно в усьому. Донецькому гірничому інституту катастрофічно не вистачало навчальних приміщень: аудиторний фонд складався лише з 13 кімнат і 20 навчально-допоміжних приміщень, розташованих у трьох невеликих корпусах. Серйозні труднощі були із забезпеченням житлом викладачів, співробітників та студентів.

Токарний цех, 1927 р.

У 1926 р. на зміцнення матеріально-технічної бази інституту уряд України виділив понад 2 млн крб. Частину коштів ДГІ заробляв власними силами, зокрема реалізовував різноманітну продукцію, що вироблялася у токарному і слюсарному цехах. Фінанси ВНЗ поповнювалися також за рахунок надходжень за виконання замовлень підприємств на технічну розробку виробничих завдань. Зароблені кошти витрачалися на закупівлю вугілля, води, придбання квартир для запрошених викладачів. Поступово вирішувалися питання поліпшення харчування студентів і забезпечення їдальні продуктами.

Проте керівництво ДГІ було не в змозі самостійно забезпечити інститут новітнім устаткуванням, приладами, майстернями, тому звернулося по допомогу до уряду. Враховуючи значущість реорганізації Донецького гірничого інституту в забезпеченні Донбасу кваліфікованими фахівцями, Раднарком України в 1928 р. виділив 5 тис. інвалютних карбованців для придбання устаткування, що вироблялося на заводах СРСР і за кордоном.

Частину сучасного лабораторного і технічного обладнання було закуплено в Німеччині й Великобританії. Завдяки посередництву Гірничої академії Фрайберга ДГІ придбав новітню модель збагачувальної лабораторії, майстерні для гірничої справи й металургії, устаткування для хімічних лабораторій німецьких і англійських фірм.

Значну допомогу у зміцненні матеріально-технічної бази інституту надали найстаріші вищі навчальні заклади країни. Зокрема Ленінградський гірничий інститут у 1930 р. передав ДГІ обладнання для гірничих майстерень і навчально-методичну літературу.

Реорганізація Донецького гірничого інституту наприкінці 1920-х рр. відбувалася в умовах перебудови всієї системи вищої освіти. Найважливішим завданням було пристосування вищої школи до потреб і темпів розвитку промисловості, що зумовило її уніфікацію і реорганізацію за галузевою ознакою. У 1929–1930 рр. у системі вищої освіти України відбувався процес об’єднання споріднених факультетів, створення на їхній базі нових навчальних закладів.

Вирішенню проблеми забезпечення кадрами металургійної промисловості сприяло об’єднання у 1930 р. Сталінського вечірнього металургійного інституту, створеного на базі вечірнього технікуму при ДГІ у 1929 р., з Новочеркаським металургійним інститутом. Новий об’єднаний інститут отримав назву Донецький металургійний інститут (ДМІ). Інститут мав вечірнє і заочне відділення, філіали на металургійних заводах Сталіно, Макіївки, Алчевська.

Спочатку ДМІ розташовувався у п’яти аудиторіях гірничого інституту, згодом отримав приміщення, в якому розміщувалися лабораторії фізики, загальної й аналітичної хімії, металургії, чавуну, палива та ін. Пізніше, у 1935 р., було збудовано навчальний корпус ДМІ площею понад 12 тис. м² (зараз це п’ятий корпус). Донецький металургійний інститут розпочав підготовку спеціалістів доменного, мартенівського, прокатного виробництва. У 1932 р. у ДМІ вперше на Донбасі розпочали підготовку фахівців з устаткування металургійних заводів.

У 1930 р. на базі хімічного факультету ДГІ було організовано самостійний вищий навчальний заклад — Донецький вуглехімічний інститут, який розвивався швидкими темпами: зміцнювалася матеріально-технічна база, викладацький колектив поповнювався досвідченими педагогами, науковцями. Гірничий інститут передав вуглехімічному інституту хімічний корпус, лабораторії, частину бібліотечного фонду. Було створено лабораторії фізики, хімії, вугілля та інші.

Так у 1930 р. на Донбасі існувало три споріднених технічних інститути — гірничий, вуглехімічний та металургійний, які займалися підготовкою фахівців для гірничої, металургійної та хімічної промисловості регіону.

Характерною особливістю структурної реорганізації гірничого та інших інститутів у кінці 1920-х — на початку 1930-х років було створення нових факультетів і кафедр. У 1927 р. в ДГІ діяли два факультети: гірничий і гірничо-механічний. Перший готував інженерів з експлуатації вугільних родовищ. Його організатором і першим деканом був В. І. Бєлов. Як талановитий інженер, учений, практик він зробив вагомий внесок у становлення гірничого інституту. У 1908 р. закінчив Петербурзький гірничий інститут за спеціальністю гірничого інженера, працював на шахтах Донбасу. З 1922 р. його трудова діяльність була пов’язана з Донецьким гірничим інститутом.

Гірничо-механічний факультет започаткував підготовку гірничих інженерів-електромеханіків та фахівців зі збагачування вугілля. Його організатором і керівником був інженер Д. А. Лотоцький. У 1928 р. посаду декана обійняв Ф. С. Серенко.

В. І. Бєлов Перший декан ГФ

Е. Ф. Меллер Професор

В. С. Крим Професор

О. І. Тулпаров Професор

У 1928 р. у Донецькому гірничому інституті відкрився новий факультет — вуглехімічний. Його організував і очолив О. І. Тулпаров, якого було запрошено в ДГІ у 1924 р. на посаду професора загальної і аналітичної хімії. Освіту хіміка він здобув у Варшавському політехнічному інституті, а в гірничому інституті читав курси хімії, технології води і палива.

Два нових факультети — шахтобудівний і збагачувальний — були відкриті у 1931 р. Вони мали задовільнити потреби промисловості Донбасу у фахівцях із шахтного будівництва і підвищення якості вугілля. Збільшилася кількість спеціалізацій і в гірничому інституті. У 1931 р. він займався підготовкою фахівців з експлуатації кам’яновугільних родовищ, проходки шахт, механізації гірничих робіт, електромеханіки та машинобудування.

Одночасно з формуванням нових факультетів в інституті створювалися нові кафедри. На гірничому факультеті В. І. Бєлов заснував кафедру «Експлуатація родовищ корисних копалин» і став у 1927 р. її завідувачем. Він вперше розробив такі навчальні курси, як «Рудниковий водовідлив», «Рудникове кріплення», «Анатомічний курс гірничої справи», «Рудникова вентиляція», «Техніка безпеки і гірничорятувальна справа» тощо.

У тому ж році було засновано кафедру «Збагачення корисних копалин». Її організатор і завідувач — доктор технічних наук, проф. Е. Ф. Меллер здійснив великий внесок у дослідження вугілля Донбасу. Результати його робіт стали основою створення нової геолого-хімічної карти Донбасу і були використані при проектуванні перших збагачувальних фабрик.

У 1929–1930 навчальному році на базі гірничої кафедри було створено кафедри розробки родовищ корисних копалин, шахтного будівництва, рудникової вентиляції і гірничорятувальної справи, геодезо-маркшейдерської справи, геології.

У складі гірничо-механічного факультету у 1930 р. було десять кафедр. Провідною була кафедра гірничої механіки, яку очолював проф. О. В. Некоз. Він плідно працював над створенням методичного забезпечення навчального процесу, займався підготовкою кадрів вищої кваліфікації. Кафедру «Деталі машин» у вересні 1929 р. організував і став її першим завідувачем О. М. Первушин. Вищу освіту він здобув у Московському вищому технічному училищі, працював викладачем у Казанському політехнічному інституті.

Структурні зміни відбувались і в металургійному та вуглехімічному інститутах. У ДМІ створювалися спеціальні кафедри, керувати якими запрошували відомих учених-металургів. Кафедру металургії очолив проф. В. О. Каменський, кафедру металургії чавуну — П. Г. Рубін, кафедру прокатної справи — проф. О. П. Виноградов, кафедру механічного устаткування заводів чорної металургії — проф. М. С. Щиренко.

У вуглехімічному інституті проф. О. І. Тулпаров почав завідувати кафедрою органічної хімії. Визнаний авторитет у хімічній науці проф. М. М. Рождественський з 1933 р. очолив кафедру «Органічна хімія». Завідувачем кафедри «Загальної хімії» був призначений проф. В. С. Крим — відомий вуглехімік, знавець хімії коксобензольної справи і фізичної хімії, теоретик і експериментатор. У 1933 р. посаду завідувача кафедри «Процеси і апарати хімічного виробництва» обійняв відомий фахівець у галузі хімії, один із провідних учених вітчизняної коксохімічної і азотної промисловості І. Є. Коробчанський.

Реорганізації зазнали й інші кафедри інституту. Кафедру соціально-економічних дисциплін у 1930 р. було розділено на чотири самостійні: кафедру політичної економії, діалектичного матеріалізму, економічної політики, економіки гірничої справи. Окремо виділялися години для політичних бесід із питань внутрішньої політики, міжнародного розвитку.

Поступово інститут поповнювався кваліфікованими кадрами. Професорсько-викладацький колектив формувався здебільшого з так званої старої професури та інженерно-технічних робітників галузевих підприємств. Чимало викладачів приходили до інституту з промислового виробництва — шахт, заводів, управлінських структур гірничо-металургійної та хімічної промисловості. Багато гірничих інженерів, хіміків, які були викладачами, у 1930-ті роки вже захистили кандидатські й докторські дисертації. Серед них були В. С. Крим і І. Є. Коробчанський.

Наукова еліта Донецького гірничого інституту була найбільшою цінністю молодого вищого навчального закладу. З іменами найкращих професорів, викладачів, учених пов’язані успіхи в організаційному, методичному та науковому становленні й розвитку технічних інститутів регіону. Втім, у цілому кадрова проблема, особливо в металургійному інституті, залишалася невирішеною: іноді заняття тут проводили робітники металургійного заводу, а з появою аспірантури — аспіранти.

Пізніше, у 1934 р., уряд країни здійснив ще один крок у подальшій реорганізації вищої технічної освіти, пов’язаний з об’єднанням споріднених інститутів. Створені на базі ДГІ самостійні Донецький металургійний і Донецький вуглехімічний інститути було об’єднано.

Відомо, що основою будь-якого вищого навчального закладу є студентська молодь. У ДГІ, як і в інших ВНЗ, приділялась особлива увага формуванню студентського складу. Якщо раніше набір студентів здійснювався за рознарядками Головвузу СРСР, то з 1926 р. з метою підвищення рівня теоретичної підготовки фахівців було започатковано прийомом студентів за результатами конкурсних екзаменів. Іспити проводилися з урахуванням соціального походження. Під час прийому перевага віддавалася робітникам, селянам, їхнім дітям, хоча часто вони мали дуже низький рівень загальноосвітньої підготовки. Важливою вимогою до прийому також був трирічний або ще більший стаж роботи, тому до інституту зараховувалися найбільш досвідчені робітники. Середній вік студентів коливався у межах 28–34 років. У 1927 р. були розширені права трудової інтелігенції щодо вступу до інституту, але їх частка в основному контингенті студентів була незначною.

Перший випуск інженерів Донецького гірничого інституту, 1926 р.

Перший прийом до інституту за новою системою відбувся у 1927–1928 навчальному році. На перший курс гірничого інституту і робфаку було прийнято 290 осіб. Серед них майже 84% складали робітники й селяни, причому близько 80% були робітниками. Щороку ДГІ збільшував набір студентів. У 1929 р. на перший курс інституту було зараховано 112 осіб, у 1930 р. — 603, у 1931 р. — 704, у 1932 р. — 888.

Швидкими темпами розвивався і Донецький металургійний інститут. Якщо у 1930 р. в інституті навчалися 540 студентів, то у 1931 р. — вже 925. Набір студентів до ДМІ проводився, як правило, у тих містах області, де функціонували металургійні заводи. Так у Сталіно було набрано дві групи студентів-вальцювальників; у Макіївці — три групи: одна група вальцювальників, дві — мартенівців; у містах Алчевську і Єнакієвому — по одній групі доменників і мартенівців. У 1933–1934 рр. у цих містах при заводах було засновано філіали інституту із заочною формою навчання. З четвертого курсу студенти філіалів навчалися вже на денному відділенні. В цілому у 1933 р. в інституті навчалися понад 1000 студентів.

Збільшував набір і вуглехімічний інститут: якщо перший набір складав 48 осіб, то в 1929 р. навчалося вже 74 студенти, у 1930 р. — 300, а у 1934 р. — більше 850 осіб.

Усього в 1934 р. у донецьких технічних інститутах навчалося 3483 студенти, з яких у ДГІ — 1500, ДМІ — 1133, ДВХІ — 850. З 1929 по 1935 р. гірничий інститут підготував для вугільної промисловості 1098 фахівців, а металургійний і вуглехімічний — 458 інженерів для металургійної та хімічної промисловості.

Поповненню інститутів здібною молоддю сприяла серйозна робота у вищих навчальних закладах з абітурієнтами. У 1926 р. у гірничому інституті діяв робітничий факультет, на якому слухачі готувалися до вступу в інститут. У 1930 р. при інституті існували вже 11 робфаків і шість підготовчих курсів. Із метою підвищення рівня знань майбутніх абітурієнтів було відкрито підготовчі курси в Щербинівському, Горлівському, Штерівському, Єнакіївському, Краснолуцькому і Шахтинському районах. У 1932 р. таких курсів було вже 18.

Однією з важливих особливостей розвитку вищої школи в Україні протягом 1920-х — початку 1930-х років було створення на базі технічних інститутів широко розгалуженої мережі різних курсів для прискореної підготовки і перепідготовки кадрів. Промислові галузі, які розвивалися високими темпами, відчували потребу в технічних кадрах усіх рівнів — від кваліфікованих робітників, гірничих майстрів, начальників дільниць до фахівців управлінського апарату.

Будівництво першого
навчального корпусу, 1930 р.

Для швидкого розв’язання цього завдання у другій половині 20-х рр. при інститутах створювали різні курси для підготовки фахівців. Курси були платними, і гроші на їх утримання перераховували промислові підприємства і трести. Слухачі навчалися на них із відривом і без відриву від виробництва.

Перші такі курси було створено в гірничому інституті. Вже з листопада 1926 р. тут розпочали працювати інженерно-будівельні курси. Їх завданням була підготовка інженерів будівельної спеціальності. Термін навчання складав три роки, на їх утримання профспілка робітників-будівельників щомісячно перераховувала 1000 крб. За результатами вступних іспитів 40 осіб було зараховано на ці курси. Того ж року відкрилися курси гірничих інженерів, на яких розпочали навчання 40 слухачів, а в 1927 р. було зараховано ще 27 осіб. У 1926 р. почали також працювати маркшейдерські курси, де навчалися 14 слухачів.

У лютому 1927 р. у ДГІ було відкрито дворічні курси відповідальних працівників, на яких готувалися майбутні керівників шахт і виробничих дільниць. Умовами прийому були трирічний виробничий стаж і семирічна освіта слухачів. Перевагу віддавали вихідцям із робітників. У 1927 р. із 32 зарахованих тільки один був зі службовців, інші — з робітничих сімей. Гроші, які перераховували підприємства, гірничий інститут використовував для будівництва навчальних і житлових приміщень, необхідних для курсантів.

У 1928 р. у зв’язку з реорганізацією рудоуправлінь і створенням виробничо самостійних рудників в інституті відкрили п’ятимісячні курси для підготовки керівників цих рудників.

У 1929 р. у гірничому інституті почали працювати вищі інженерні курси (ВІК). Вони комплектувалися робітниками, які вже обіймали на виробництві інженерно-технічні посади, мали значний практичний досвід, але не мали необхідної освіти. У 1931–1932 рр. загальна кількість слухачів складала 514 осіб. Із самого початку курси планували як центр підготовки інженерів для всієї країни, тому на них уже з 1930 р. навчалися робітники з Уралу, Сибіру, Москви, Північного Кавказу. У 1931 р. вищі інженерні курси були реорганізовані у філіали ДГІ, які працювали на базі рудничних управлінь та гірничих технікумів у Макіївці, Єнакієвому, Горлівці, Красному Лучі.

Із часом деякі курси при гірничому інституті виділилися у самостійні навчальні заклади. Так на базі курсів відповідальних працівників у 1930 р. виник технікум, який пізніше було перетворено у Сталінський гірничий технікум. Водночас зусиллями колективу було організовано факультет спеціального призначення, в якому керівники вугільної промисловості навчалися за індивідуальним графіком. У подальшому цей факультет перетворився на інститут, що готував кадри для управління народним господарством.

На початку 1930-х років вищі інженерні курси було створено і при металургійному інституті. Вони працювали на Сталінському металургійному заводі. У 1934 р. почали працювати курси підвищення кваліфікації інженерів із відривом від виробництва.

Студентський актив гірничого інституту, 1932 р.

У цілому в кінці 1920-х — на початку 1930-х рр. на численних курсах при Донецькому гірничому інституті для промисловості Донбасу було підготовлено понад 2000 фахівців нижчої, середньої і вищої ланок управління.

Одночасно зі структурними змінами в період становлення Донецького гірничого інституту серйозній реорганізації підлягав і навчальний процес. Становлення нової інженерно-технічної вищої школи вимагало вдосконалення змісту навчально-методичного процесу, розробки нових програм, навчальних планів, які відповідали б завданням масштабних перетворень в економіці країни. Перший навчальний рік у статусі гірничого інституту розпочався у січні 1927 р. Програма складалася із загальноосвітніх дисциплін: математики, фізики, хімії, іноземних мов і спеціальних предметів: термодинаміки, парових двигунів, парових машин (проектування), технології пального, парових котлів (проектування) та ін. Вивчалися й соціально-економічні науки.

Великої уваги керівництво ДГІ надавало методичній роботі. В інституті працювали циклові предметні комісії, які безпосередньо займалися методичними розробками курсів та контролювали виконання планів. У 1927–1928 рр. існували енергетична, фізико-математична, гірнича та фахова предметні комісії. На факультетах працювали фахові комісії, створені з окремих спеціальних дисциплін. Зокрема серед фахових комісій найбільш активно працювали комісії з гірництва, електротехніки, теплової механіки, гірничо-заводської механіки, техніки безпеки, хімії вугілля, механізації гірничих робіт, збагачення, організації підприємств.

Гірничий інститут на той час не мав необхідного методичного забезпечення з більшості дисциплін, тому підготовка навчальних посібників методичних матеріалів була першочерговим завданням. У цій роботі значну допомогу надали найстаріші технічні інститути Москви, Ленінграда, які передавали необхідні методичні матеріали ДГІ. У 1928–1929 навчальному році в інституті було розроблено навчальні програми з усіх курсів. Знайомство з навчально-методичною роботою гірничих вищих навчальних закладів Німеччини — Фрайберга, Бохума, Ессена — сприяло подальшому становленню у ДГІ сучасних методів викладання, організації виробничої практики, наукової організації праці.

Змінилася структура нових програм, зокрема підвищилася питома вага спеціальних предметів. Якщо, наприклад, на гірничому факультеті в 1927–1928 рр. дисципліни гірничого циклу складали 21% від загальної кількості дисциплін, то в наступному навчальному році — 30%. На механічному факультеті питома вага спеціальних предметів збільшилася з 34% до 46%. Відтак з 1927 до 1929 р. кількість спеціальних дисциплін збільшилася в цілому з 32% до 40%.

Змінилася також система контролю якості знань студентів, що сприяло формуванню сучасних вимог до оцінювання знань. Були ліквідовані спеціальні комісії, які діяли ще за часів існування технікуму. У травні 1927 р. студенти інституту отримали матрикули (залікові книжки), а оцінка знань здійснювалася за результатами заліків і лабораторних робіт.

У 1920-х — на початку 1930-х років у вищих навчальних закладах і технікумах країни застосовувалася лабораторно-бригадна система навчання. У грудні 1929 р., згідно з наказом Головвузу, з другого семестру 1929–1930 навчального року навчальна робота вищих навчальних закладів була переведена на нову систему. Запроваджувався чотирирічний термін навчання студентів, змінювалося співвідношення теоретичних і практичних занять, скасовувалися лекції і заліки, а замість них вводилися семінарські й лабораторні методи вивчення матеріалу.

За новою системою навчання у другому семестрі 1929–1930 навчального року заняття проводилися у невеликих студентських групах. Навчальне завдання виконувалося колективно, всією групою. За виступ одного студента з доповіддю чи повідомленням залік із цього завдання отримували студенти всієї групи. Контроль за знаннями студентів відбувався в ході навчального процесу. Звісно, за таких умов засвоєння матеріалу студентами значно погіршилося.

За подібною системою було також організовано курсове проектування: проекти виконувалися переважно одним-двома студентами бригади, а інші члени копіювали його. Іноді завдання з проектування розподіляли на частини за кількістю членів бригади так, що кожен студент виконував лише невелику частину роботи; звісно, такі проекти були розроблені недостатньо якісно.

Для студентів усіх спеціальностей було встановлено єдиний термін навчання — 4 роки і 50 днів. Кожен навчальний рік ділився на 3 триместри по 10 декад. Третина годин щороку відводилася на виробничу практику на підприємствах. В останній, додатковий триместр студенти працювали вже не як практиканти, а як виконавці обов’язків інженерів за обраними спеціальностями. Дипломні проекти було скасовано, позаяк уважалося, що завдяки тривалому перебуванню студентів на практиці у них закріплювалися набуті в інституті знання і з’являвся досвід роботи.

Проте скоро стало очевидно, що нова система навчання призвела до погіршення якості знань студентів, значно знизився рівень підготовки фахівців. Тому у вересні 1932 р. було відновлено попередню систему викладання, яка складалася з лекцій, лабораторних робіт, проектування, виробничого навчання на підприємствах. З 1933–1934 навчального року було відновлено курсові іспити, введено захист курсових проектів, дипломних робіт, контроль за самостійною роботою студентів. У січні 1933 р. було відновлено диференційоване оцінювання успішності студентів. Усі ці заходи сприяли підвищенню ролі кафедри як основної навчальної і науково-дослідної ланки у вищих навчальних закладах.

Петрографічна лабораторія

Перехід на класичну систему навчання сприяв стабілізації загалом роботи інституту, підвищенню рівня підготовки фахівців. У навчальних планах було впорядковано послідовність вивчення дисциплін, скорочено їхню кількість. Це ліквідувало надмірну зайнятість студентів і звільнило час для самостійної роботи в бібліотеці, навчальних кабінетах, лабораторіях.

Серйозну увагу було приділено виробничій практиці. З 1926 р. вона стала обов’язковим компонентом усіх навчальних планів. Під час практики студенти повинні були краще ознайомитися з економікою виробництва, господарським станом підприємства, на практиці перевірити свої знання, розробити конкретні проекти. Протягом навчального семестру, як правило, студенти один день на тиждень проводили на шахтах або заводах, де оволодівали секретами виробничого процесу.

У 1930 р. у навчальних планах удвічі збільшилася кількість годин на виробничу практику — з 1064 до 3160, що складало майже половину навчального часу кожного триместру. Значно зросла чисельність робочих місць, які виділялися студентам для проходження практики.

Усі ці зміни в навчальній роботі сприяли підвищенню рівня підготовки фахівців для промисловості Донбасу та інших регіонів держави.

Важливу роль у підготовці кваліфікованих фахівців відігравало залучення студентів до науково-дослідної роботи. Науково-технічні студентські гуртки (технічний і механічний), які були створені ще в гірничому технікумі, у 1927 р. було об’єднано в один гірничий з окремою секцією для механіків. Студенти гуртка досліджували конкретні технічні завдання, готували реферати, доповіді, виступали з ними на заняттях. Тематика повідомлень була різноманітною: «Вивчення заземлення в шахтах Щеглівського шахтоуправління», «Методи знаходження пошкодженого кабелю в шахтах», «Порівнювальне вивчення врубових машин Ейкгофа російського виробництва» та ін. Займалися студенти і реальним проектуванням шахт. У 1932 р. група студентів на чолі з керівником Л. Левіним та Н. Кондратовим розробляла проект будівництва шахти «Наклонная» Сталінського рудоуправління.

Подібні наукові студентські гуртки на початку 1930-х рр. було створено у ДМІ і ДВХІ. З середини 1930-х років із метою активного залучення студентів до науково-дослідної роботи при кафедрах було створено секції загальноінститутського науково-технічного гуртка.

Результати наукової роботи студентів широко використовувалися в дипломних проектах. Для підготовки дипломних проектів на всіх профільних кафедрах були створені спеціальні кабінети. Завдання для проектування, як правило, відповідали реальним вимогам промисловості. До керівництва дипломним проектуванням залучали як штатних працівників кафедри, так і кваліфікованих фахівців із виробництва, що сприяло підвищенню якості дипломних проектів.

Хімічна лабораторія

У 1927 р. відбувся перший захист дипломів у гірничому інституті — 26 кваліфікованих фахівців поповнили лави інженерно-технічного персоналу на шахтах, рудниках, очолили керівництво вугільними підприємствами. Наступного року випуск інженерів утричі більший. Студенти металургійного інституту вперше захистили свої дипломні проекти у 1933 р.

Після закінчення інституту кращі студенти залишалися на кафедрах і працювали викладачами. У 1929 р. в гірничому інституті було відкрито аспірантуру. В лютому цього року до аспірантури були зараховані перші дев’ять аспірантів. Це були кращі випускники інституту: І. Е. Бодріков, І. Ф. Пахалок, В. А. Леонов, К. С. Борисенко, П. С. Кучеров, Ф. Е. Кондрашов, Г. В. Березкін, Д. П. Ляпін, І. А. Леоненко. Пізніше, у квітні, аспірантура поповнилася ще чотирма випускниками — І. А. Кузовковим, О. В. Остроглядовим, В. Г. Гейєром та П. А. Шведовим.

Інститут надавав своїм аспірантам можливість ознайомитися з гірничим виробництвом у Німеччині. У 1929– 1930 рр. на стажування до вугільних підприємств Рурського басейну, крупівських рудників Ессена, заводів Бохума було направлено аспірантів П. С. Кучерова, З. М. Меламеда, В. О. Остроглядова, І. Ф. Пахалка, І. А. Леоненка.

У червні 1935 р. відбувся перший захист кандидатських дисертацій. Кандидатами технічних наук стали П. С. Кучеров — майбутній член-кореспондент Академії наук УРСР, К. С. Борисенко, який пізніше став директором гірничого інституту, В. Г. Гейєр, який очолив кафедру гірничозаводської механіки, а також викладачі П. Я. Таранов, С. О. Чумак, В. О. Леонов. У металургійному інституті аспірантуру із захистом дисертації закінчили викладачі М. М. Стрілець, пізніше — декан металургійного факультету, та Д. І. Старченко — згодом один із провідних учених Маріупольського металургійного інституту.

Поступово в гірничому інституті почали формуватися наукові школи. Одним із відомих учених, які працювали в інституті в 1920–1930-х роках, був професор загальної і аналітичної хімії О. І. Тулпаров. До 1929 р. він надрукував понад 20 наукових робіт. Широко відомі його наукові роботи й підручники «Технологія води й палива», «Хімія циклічних компонентів кам’яновугільної смоли» тощо.

Найбільш визнаним фахівцем у галузі хімії був доктор хімічних наук, проф. В. С. Крим, який багато років присвятив вивченню вугільних покладів Донбасу. Він — один із фундаторів створення радянської хімії вугілля. У 1929 р. В. С. Крима було обрано на посаду професора кафедри загальної хімії. За результатами своїх досліджень він опублікував понад 60 наукових робіт. Серед них такі роботи, як «Хімія твердого палива», «Викопне паливо Донбасу, його властивості, здавання і приймання», «Керівництво до кількісного і технічного аналізу».

Науковці інституту досліджували важливі проблеми гірничо-металургійного і хімічного виробництв. Проф. І. Є. Коробчанський розробляв способи збільшення і поліпшення якості хімічних продуктів коксування. Коло його наукових інтересів було надзвичайно широке. Це проблеми коксування, відловлювання хімічних продуктів, підземної газифікації вугілля, збагачення вугілля, вдосконалення процесів і технологій в азотній промисловості. Проф. Е. Ф. Меллер займався теорією дослідження кам’яного вугілля на збагачуваність. Наукові розробки М. М. Рождественського були присвячені дослідженням барвників, питанням фотополімеризації стиролу, хлористого вінілу та іншим проблемам.

Електромашинна лабораторія

Учені інституту брали активну участь у роботі керівних органів вугільної промисловості, і майже не було питань, які вирішувалися б без професури Донецького гірничого інституту. Їх часто запрошували на пленуми науково-технічної співпраці кам’яновугільної промисловості з питань будівництва гірничих підприємств. Це стосувалося будівництва шахт не лише в Донецькому басейні, а й в інших вугільних регіонах країни. У серпні 1929 р. професори Е. Ф. Меллер, С. С. Герчиков та А. Я. Бєлявський взяли участь у роботі Пленуму, де вирішувалося питання закладання восьми шахт в Анжеро-Судженському, Кемеровському, Прокоп’євському, Артемівському та інших районах СРСР.

До вчених ДГІ постійно зверталися робітники Ради кам’яновугільної промисловості з проханнями про консультацію щодо науково-технічних питань. У листопаді 1928 р. на прохання Управління рудниками комбінату тресту «Південсталь» керівництво ДГІ відрядило проф. Е. Ф. Меллера, якого було особисто запрошено для вирішення питання можливості використання 1000-тонної вугільної башти та необхідних переробок її з метою змішування трьох сортів вугілля на руднику «Юний Комунар». У грудні 1928 р. професори Е. Ф. Меллер і В. І. Бєлов були запрошені Макіївським рудоуправлінням для консультації з питання вибору найбільш пропорційної та безпечної системи розробки пласту шахти «Марія» в Ново-Калиново.

Зверталися по допомогу до науковців інституту і керівники обласних державних установ. У грудні 1928 р. керівництво Сталінського округу звернулося до інституту з проханням перевірити наявність на терені Великої Каракумської та Сисоївської сільрад покладів залізної руди і можливості її експлуатації. Проф. В. І. Бєлов та інженер А. В. Власенко оперативно надали історичну довідку щодо експлуатації покладів ще у 70-х рр. ХІХ ст., проаналізували склад руди, і обґрунтували необхідність розвідки для дослідження розміру родовища.

Одним із провідних напрямів науково-дослідницької роботи професорсько-викладацького складу Донецького гірничого інституту було виконання господарських угод із виробництвом. Починаючи з 1928 р., учені інституту на замовлення підприємств «Донвугілля», «Південсталь», «Коксобензол» розробили низку проектів щодо розвитку вугільної, металургійної та хімічної промисловості. У січні 1929 р. між керівництвом гірничого інституту і трестом «Донвугілля» було підписано угоду про виконання дослідних робіт із нагляду, аналізу та первинного контролю за зберіганням вугілля. Згідно з угодою на проф. Е. Ф. Меллера, який був призначений відповідальним за її виконання, були покладені повноваження скласти проект системи розробки Смолянинівського пласту шахт № 29/32 Рутченківського рудоуправління.

Важливу угоду було підписано між ДГІ і трестом «Донвугілля» у травні 1929 р. Інститут мав провести дослідження щодо встановлення змінності вугілля за тривалого зберігання у штабелях. Об’єктами дослідження були вугільні пласти більше 26 шахт Червоногвардійського, Будьонівського та Петровського рудоуправлінь. На проведення цих досліджень «Донвугілля» перераховувало на рахунки гірничого інституту 35 тис. карбованців. Загальне керівництво було покладено на проф. В. С. Крима.

Протягом 1929 р. тривала складна і кропітка робота з виконання цієї угоди. На початку 1929 р. усі дані експерименту були проаналізовані, технічні результати оброблені, на їх основі сформульовано рекомендації щодо раціональної організації зберігання вугілля.

Постійне використання науково-технічного потенціалу ДГІ для потреб промисловості Донбасу (науково-технічні експертизи, консультації фахівців та науково-дослідна робота викладацького складу інституту на замовлення керівництва промисловості) вимагали розширення й удосконалення науково-технічної бази навчального закладу. У 1932 р. керівництво Наркомату важкої промисловості СРСР прийняло рішення про будівництво у ДГІ збагачувальної фабрики-лабораторії напіввиробничого масштабу. На це будівництво були видані кредити у розмірі 100 тис. карбованців. Начальником будівництва був призначений Е. Ф. Меллер.

Аналогічні угоди ДГІ укладав із керівництвом металургійного тресту. У квітні 1929 р. на прохання правління тресту «Південсталь» науковці інституту провели дослідну роботу, пов’язану з десульфурацією коксу та вибором раціонального складу шихти для коксування. Керівником цієї дослідної роботи був проф. В. С. Крим.

У 1933–1935 рр. учені інституту виконали два проекти з реконструкції проходження нових шахт, взяли участь у реорганізації роботи на Лівенській дільниці шахти № 30 та допомогли реконструювати систему повітряного господарства шахт Петровського рудоуправління і ввести в дію нову електровозну відкатку на шахті (17-біс).

Найбільш важливі проблеми вдосконалення доменного, мартенівського і прокатного виробництва вирішувалися в Донецькому металургійному інституті. Серед наукових тем, що досліджували його співробітники, були такі: «Дослідження виробництва спецсталі на Донецькому металургійному заводі», «Вплив розливної машини на властивості ливарного чавуну», «Визначення відносної горючості коксу на Донецькому і Макіївському металургійних заводах» тощо.

Редколегія газети «Артемівець», 1932 р.

Результати досліджень учені інституту доповідали на регіональних та всесоюзних конференціях. Зі своїми науковими розробками вони виступали на науково-технічних конференціях, з’їздах. Зокрема брали активну участь у роботі І Всесоюзного гірничого науково-технічного з’їзду, що відбувався у квітні 1926 р. у Москві. З науковими доповідями виступили проф. О. І. Тулпаров, С. С. Герчиков. У 1927 р. в Сталіно на базі ДГІ відбувся І Всесоюзний з’їзд з безпеки гірничих робіт, скликаний ВРНГ СРСР. У ньому брали участь 24 професори вищих навчальних закладів, науковці академічних інститутів, представники гірничопромислових підприємств. За доповіддю С. С. Герчикова «Проблеми закладання виробленого простору» було прийнято постанову про подальшу розробку цієї проблеми науковою радою гірничої промисловості. У вересні 1929 р. участь у роботі І Всесоюзної конференції з хімії твердого палива взяв В. С. Крим. У лютому 1932 р. вчені інституту організували першу Донецьку вугільно-технічну конференцію. До неї були підготовлені технічні виставки — лабораторії, де демонстрували досягнення науковців гірничого інституту. З доповідями на конференції виступили проф. В. І. Бєлов, С. С. Герчиков, викладачі та аспіранти інституту. Високу оцінку учасників конференції отримав розроблений ученими інституту спосіб застосування шарнірних зведень піддатливого кріплення для капітальних гірничих виробок.

Вагомими були й досягнення проф. В. І. Бєлова. У 1934 р. на І Всесоюзному конкурсі робіт у галузі гірничої справи він отримав премію за проект «Зональна газифікація вугілля». Як член ради Центральної гірничорятувальної станції він брав активну участь у розробці наукових основ і організації гірничорятувальної справи держави.

Результати наукової роботи вчених ДГІ публікувалися у збірниках статей «Праці ДГІ», а також у журналі «Артемівець», які були добре відомі серед науковців України, СРСР, а також за кордоном. Особливо великий інтерес учених викликали роботи викладачів гірничого інституту. Зокрема у збірнику наукових праць були надруковані матеріали І Всесоюзного з’їзду з безпеки гірничих робіт, а також наукові статті провідних учених інституту. Проф. О. І. Тулпаров у своїй статті описав вплив хімічного характеру кам’яного вугілля на утворення в шахтах гримучого газу, проф. П. Є. Добровольський повідомив про результати досліджень із питань деформації покрівлі підземних виробок, проф. С. С. Герчиков на підставі вивчення роботи рудників Рурського басейну сформулював низку пропозицій щодо раціоналізації гірничого виробництва. Ця стаття отримала міжнародне визнання: керівництво вугільної промисловості Канади виявило особливий інтерес до цієї роботи і внесло ім’я професора С. С. Герчикова до списку почесних авторів із вугільної тематики.

Наприкінці 1920-х років гірничий інститут установив плідні зв’язки із закордонними науковцями. Особливо ефективною була науково-технічна співпраці ДГІ з гірничими вищими навчальними закладами і підприємствами Німеччини. Вона полягала в постійному обміні науковою літературою, методичними матеріалами, наукових відрядженнях провідних професорів ДГІ до Німеччини, стажуванні аспірантів на великих промислових підприємствах Руру, Бохума, Ессена та інших промислових регіонів країни. Так у 1928–1929 рр. ректор І. М. Пугач, професорів С. С. Герчиков і О. І. Тулпаров вивчали в Німеччині роботу гірничих і хімічних підприємств.

Донецькі інститути здійснили вагомий внесок у розвиток комунального господарства обласного центру та міст області. З ініціативи професорів О. М. Первушина і О. І. Тулпарова, ректора І. М. Пугача вчені інституту розробили проект спорудження водогону в місті, і вже з весни 1928 р. було розпочато його будівництво. У квітні 1928 р. у Сталіно було подано воду. Робітники і студенти брали участь у прокладенні трамвайної колії. При цьому усі основні роботи (нівелювальні й теодолітні розрахунки, адміністративні функції десятників із земельних робіт, зі спорудження мостів) виконували студенти ДГІ. Трамвайні колії охоплювали всі основні шахтарські селища, Гладківку, Вєтку, Путилівку, Рутченкове, Смолянку та інші околиці міста.

Величезну допомогу місту надав Донецький вуглехімічний інститут. Під керівництвом проф. І. Є. Коробчанського вчені інституту разом зі студентами розробили проект газифікації міст Донбасу. За їх проектом у 1934 р. м. Сталіно було газифіковано. Студенти інституту, які під час будівництва Новомакіївського коксохімічного заводу у 1931–1932 рр. працювали монтажниками, змонтували понад 10 тис. тонн складного устаткування апаратури хімзаводу.

Історія Донецького гірничого інституту другої половини 1920-х — початку 1930-х років тісно пов’язана з іменами керівників вищого навчального закладу. Першим його директором та одним із організаторів був І. М. Пугач. У 1926–1930 рр. він очолював роботу з реорганізації технікуму в інститут, зі зміцнення і розвитку його матеріально-технічної бази, підвищення рівня навчальної, методичної та наукової роботи. У листопаді 1930 р. наказом господарського об’єднання «Вугілля» І. М. Пугача було переведено в розпорядження ЦК Ради робітників кам’яновугільної промисловості СРСР. У 1941 р. у зв’язку з 20-річчям інституту уряд СРСР нагородив І. М. Пугача орденом В. І. Леніна за заслуги у створенні на Донбасі першого гірничого ВНЗ.

З листопада 1930 р. обов’язки ректора виконував В. А. Алгасов, а з 30 травня 1931 р. директором ДГІ було призначено М. С. Губанова. Донецьким металургійним інститутом керував Г. М. Дімант.

Випускний вечір в металургійному інституті, 1934 р.

За роки становлення Донецький гірничий інститут перетворився на потужний науковий і навчальний центр Донбасу. Неодноразово його успіхи відзначалися на державному рівні. Так у 1930 р. ДГІ посів призове місце на Всесоюзному конкурсі на звання найкращого вищого технічного навчального закладу і отримав премію у розмірі 3 млн крб. на будівництво студентського містечка. На ці кошти було зведено перший навчальний корпус, два корпуси гуртожитків і два житлових будинки для викладачів. У 1932 р. почалося будівництво другого навчального корпусу.

Розуміючи важливе значення забезпечення інституту сучасною навчальною, методичною і науковою літературою, керівництво гірничого інституту постійно турбувалося про поновлення бібліотечного фонду. До середини 1920-х рр. бібліотека поповнювалася передусім навчальними посібниками, конспектами та іншими методичними матеріалами, виданими місцевою типографією. Пізніше інститут почав закуповувати також іноземну літературу. У 1928 р. ДГІ придбав за кордоном наукові й навчальні видання з механізації гірничих робіт, механічного устаткування, геології, мінералогії. Наступного року інститут придбав у німецької видавничої фірми «Карл Хірземан» науково-технічну літературу на суму близько $1000. Ці валютні кошти було виділено урядом України молодому гірничому навчальному закладу спеціально на розвиток бібліотеки і навчальних кабінетів. Згодом бібліотека ДГІ стала однією з найбільших у місті. До 1941 р. в її фондах нараховувалося понад 600 тис. примірників самих лише навчальних видань.

Але успіхи в навчальній, методичній, науковій сферах життя молодого вищого навчального закладу були затьмарені випробуваннями, які випали на долю всього суспільства в 30-ті роки ХХ ст. Сталінські репресії торкнулися і донецьких ВНЗ. У результаті політичних кампаній, так званих партійних чисток, у гірничому інституті в 1929 р. було виключено з партії 93 студентів. У подальші роки, особливо із загостренням у середині 1930-х рр. політичної напруженості в країні, почалися пошуки «антипартійних» груп, організацій, «ворогів народу». У січні 1934 р. в інституті було «викрито» так звану троцькістсько-зинов’євську групу. За критичні висловлювання щодо політики колективізації 11 студентів було відраховано з навчального закладу, а багатьох викладачів соціально-економічних дисциплін було покарано за «втрату пильності». Політичному тиску партійних органів піддавалися керівники за спробу збереження у навчальному закладі принципів єдиноначальності, відгородження адміністративної і навчально-методичної роботи від ідеологічних кампаній. Так у 1934 р. партком металургійного інституту засудив «політичні помилки» ректора Г. М. Діманта і оголосив йому догану.

Проте негативні явища не змогли зупинити зростання інституту, підвищення наукового й технічного потенціалу, перетворення його на великий навчальний і науковий центр. Керівництво та профспілкова організація дедалі більше уваги приділяли питанням соціального забезпечення працівників інституту, студентства. З ініціативи профспілкових бюро факультетів у ДГІ було створено каси взаємодопомоги і Раду студентської комуни. З метою поліпшення побуту студентів зусиллями Ради організовано їдальню, перукарню і будинок відпочинку. У 1932 р. з ініціативи колективу аспірантів було організовано ще одну їдальню для аспірантів і викладачів. З 1931 до 1934 р. в інституті велося присадибне господарство, де працювали переважно студенти.

Профспілкові органи проводили велику просвітницьку роботу — організовували вечори художньої самодіяльності, культпоходи, екскурсії. У 1933 р. при Донецькому гірничому інституті був організований університет культури, до складу якого входили три факультети: історичний, літературний і факультет мистецтв. Тільки за 1933–1934 навчальний рік було прочитано 11 лекцій із театрального і музичного мистецтва, проведено чотири концерти. Факультет мистецтв був найбільшим за кількістю студентів і нараховував близько 150 осіб. На факультеті мистецтв було два відділення — хорове й фортепіанне.

Всебічний розвиток інститутів, перетворення їх на науково-технічні й культурні осередки — все це сприяло стрімкому розвитку Донецького регіону. На шахтах, заводах і рудниках працювали сотні фахівців, підготовлених у Донецьких гірничому, металургійному та хімічному інститутах, учені яких заклали основи науково-технічного розвитку Донбасу.