Мітинг студентів і викладачів,
присвячений відкриттю технікуму

У 1921 р. керівництво Народного комісаріату освіти (далі — Наркомос) УСРР в особі його голови Г. Ф. Гринька та керівника Головного управління професійної освіти (далі — Головпрофос) Я. П. Ряппо розробило власну концепцію і модель розвитку освіти в УСРР, спрямовану на виховання професійно підготовленої особи. Тому системі підготовки фахівців вищої кваліфікації концептуально надавалася професійна спрямованість. Задля цього керівництво Наркомосу розгорнуло перебудову всієї системи вищої освіти за зразком професійно-технічних навчальних закладів. Одним із ключових завдань цієї перебудови було досягнення інтеграції між спеціальною (професійною) освітою й освітою загальною. Найбільш вдалою формою цього поєднання вважалися технікуми та інститути, які на той час були вищими навчальними закладами. До 1924 р. саме технікуми були базовим типом вищого навчального закладу. Вони готували фахівців вузького профілю. З 1925 р. перевагу в підготовці фахівців вищої кваліфікації почали надавати інститутам, які готували керівників виробництва.

Роком розгортання мережі українських технікумів став 1921 р. Технікуми в УСРР створювалися як вищі навчальні заклади. Цей процес відбувався в умовах важкої економічної кризи. Сім років безперервних війн ущент зруйнували економіку республіки. Видобуток вугілля у 1920 р. порівняно з довоєнним часом зменшився майже у сім разів. Через відсутність палива не працювала залізниця, припинили роботу металургійні підприємства, відчувалася гостра нестача інженерно-технічних кадрів. У 1921 р. на шахтах Донбасу працювало лише 190 гірничих інженерів.

Саме в ці вкрай скрутні часи керівництво КП(б)У і Рада народних комісарів УСРР (РНК УСРР) розробили широкомасштабні плани соціально-економічних та культурних перетворень. Одним із напрямів цих планів було створення нової моделі розвитку освіти. Головним завданням процесу реформування системи освіти в УСРР стало значне розширення мережі і структури навчальних закладів. До революції на території України було лише 20 вищих навчальних закладів, які концентрувалися переважно в чотирьох наукових центрах: Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі. Але навіть у такому великому промисловому центрі, як Донбас, вищих навчальних закладів не було. Загалом до 1920 р. в УСРР існувало лише чотири технічні ВНЗ — Харківський технологічний, Катеринославський гірничий, Київський та Одеський політехнічні інститути. Саме тому розбудова мережі вищих навчальних закладів була спрямована на створення технічних ВНЗ, які б розташовувалися в індустріальних центрах. У цей час особлива увага приділялася створенню гірничого технікуму на Донбасі. Організаційною роботою з відкриття гірничого технікуму тут займалися Донецький губернський відділ народної освіти, Південне бюро Всеросійської спілки гірників, Народний комісаріат кам’яно-вугільної промисловості та місцеві партійні органи.

Колишні військові казарми, в яких розміщувалися
перші навчальні майстерні, 1921 р.

Організацією технікуму займався безпосередньо і голова ЦК Всеросійської спілки гірників Ф. А. Сергєєв (Артем).

Урочисте відкриття Донтехнікуму відбулося 30 травня 1921 р. Першим директором Донтехнікуму став І. М. Пугач.

Із перших днів існування закладу одним із найважливіших завдань було створення для нього необхідної матеріальної бази. До революції в Юзівці працювали чоловіче комерційне училище, приватна жіноча гімназія й початкова школа, у яких під час війни розташовувалися військові шпиталі. Рішенням місцевої влади Донтехнікуму було виділено для навчання приміщення комерційного училища, для студентського гуртожитку — будинок колишнього нічліжного пункту земства, а для майстерень та лабораторій — десять зруйнованих колишніх військових казарм і стаєнь. На їх ремонт та придбання обладнання було виділено сім мільйонів карбованців.

Виступаючи 12 серпня 1921 р. на колегії головного управління професійної освіти УСРР, директор Донтехнікуму І. М. Пугач зазначив задовільний стан матеріальної бази навчального закладу, який мав на той час 18 аудиторій, лабораторії та майстерні, бібліотеку з книжковим фондом у 12 тис. примірників. Водночас він просив виділити кредит для подальшого розширення матеріальної бази технікуму.

У 1922 р. під час поглиблення економічної кризи значно скоротилися надходження до державного бюджету. За цих умов Наркомос УСРР шукає альтернативні джерела для фінансування освіти: вводить платню за навчання, об’єднує або закриває невеликі технікуми тощо. У грудні 1922 р. на засіданні колегії Головпрофосу було встановлено перелік індустріально-технічних ВНЗ, що мали державне значення та фінансувалися із центрального бюджету. Лише 27 індустріально-технічних ВНЗ УСРР (інститути, технікуми, вечірні робітничі технікуми) отримали державну підтримку. Серед них був і Донтехнікум.

Гуртожиток студентів Донтехнікуму

Гірничі інститути й технікуми, враховуючи стратегічне значення вугільної промисловості, мали найбільш сприятливе фінансування. У 1923–1924 навчальному році усі 396 студентів Донецького гірничого технікуму звільнялися від плати за навчання, а 394 отримували стипендію. Варто зазначити, що у більшості ВНЗ від сплати за навчання звільнялося у середньому 20% студентів, а решта (навіть робітники) платили. У Донтехнікумі більшість (305) студентів за соціальним походження були робітниками, а інші походили зі службовців, інтелігенції, духовенства, селян.

Наркомос РРФСР також надавав фінансову допомогу на розвиток гірничої освіти в УСРР. 7 грудня 1920 р. він прийняв постанову, за якою гірничі ВНЗ Донбасу отримали гроші, будівельні матеріали, навчальне обладнання та підручники.

На етапі становлення навчального закладу важливою проблемою було також забезпечення технікуму науково-педагогічними кадрами. На початку 1920-х років кваліфікованих фахівців не вистачало в усіх освітніх закладах України, однак особливо гострою ця проблема була на Донбасі.

Спроби залучити до роботи у Донтехнікумі 15 викладачів місцевої політехнічної школи, як і переведення в провінційну Юзівку викладачів із вузівських центрів, виявилися невдалими. Тому було використано звичні в ті роки силові методи. Політехнічну школу закрили, а її викладачів перевели до складу Донтехнікуму. Серед них були: Г. С. Абрамов, який багато років працював на кафедрі вищої математики, а деякий час і очолював її, Л. М. Золотарьова, В. П. Єщенко та ін. Технікум у цілому вирішив проблему залучення викладачів загальноосвітніх дисциплін, проте з викладачами спеціальних дисциплін стан справ, як і раніше, залишався незадовільним. У 1922 р. на постійну роботу до технікуму прийшли інженери з виробництва. Це В. І. Бєлов, С. С. Герчиков, Л. Т. Лєвін та ще вісім викладачів, відряджених із Катеринославського гірничого та Київського політехнічного інститутів. Були залучені й інші викладачі. Пізніше, у 1923–1926 рр., до технікуму прийшли професори та викладачі, які працювали у ВНЗ Харкова, Новочеркаська, Катеринослава.

Кімнати відпочинку у студентському
гуртожитку, 1921 р.

Варто зазначити, що студентів Донтехнікуму навчали досвідчені викладачі вищих навчальних закладів колишньої Російської імперії. Серед них були випускники Московського вищого технічного училища, Новоросійського університету в Одесі, Варшавського політехнічного та Катеринославського гірничого інститутів. Зокрема гірниче мистецтво студентам викладали випускники Петроградського гірничого інституту — професори В. І. Бєлов, Н. Ф. Гурін і Е. Ф. Міллер; електротехніку — випускник Петроградського політехнічного інституту проф. А. Г. Бєлявський; теплотехніку — проф. С. І. Деррер із Харкова й О. М. Первушин із Москви. А викладач із теорії механіки М. І. Орленко ще у 1913 р. одержав звання магістра раціональної механіки в Сорбонні.

Утім, загалом якісний склад викладачів у індустріально-технічних ВНЗ був низьким. Так у 1924–1925 навчальному році 91% викладачів мали вищу освіту, і лише 25% — науковий ступінь (у 1920-х рр. в УСРР здобувачі наукового ступеня відразу отримували ступінь доктора наук). У технікумах індустріально-технічного спрямування чисельність професорів першої і другої категорій складала 11%, проте у Донтехнікумі цей показник становив 50%.

Однак у цілому проблема кадрів у Донтехнікумі, як і в усіх інших вищих навчальних закладах України, залишалася доволі гострою. Вона поглиблювалася і розпочатими політичними репресіями у вищій школі. Перетворення освітніх закладів із «поширювача знань» на арену політичної боротьби призвело до постійного «відлучення» від кафедр провідних учених і фахівців. Восени і взимку 1922 р. усією Україною прокотилася кампанія із звільнення з ВНЗ так званої реакційної професури. З інститутів і технікумів було звільнено сотні викладачів з єдиним формулюванням — «як антирадянсько налаштовані». Тому в період становлення Донтехнікуму його викладацький склад був майже завжди укомплектований неповністю, а вакансії заповнювали залученням позаштатних викладачів, які поєднували виробничу та викладацьку діяльність.

Курсанти робітничого факультету Донтехнікуму

Штатним викладачам доводилося працювати з подвійним навантаженням. На початку 1926 р. у Донтехнікумі нараховувалося всього 20 фахівців, із них подесятеро професорів і викладачів. У грудні 1926 р. І. М. Пугач повідомив Наркомос про створення спеціального матеріального фонду для доплати викладачам, які працювали понад ставку. На початку 1925 р. всі викладачі за рішенням Наркомосу були розподілені за категоріями. До першої категорії були віднесені особи, які щойно почали роботу у ВНЗ і не мали необхідної кваліфікації, а також аспіранти (посадовий оклад — 88 крб.). До другої і третьої категорій увійшли професори і викладачі, що мали певний стаж роботи і високу кваліфікацію (посадовий оклад становив у середньому 152 крб.). Така оплата праці значно перевищувала заробіток робітника, проте складала лише 35% від рівня заробітньої плати викладача довоєнних часів.

У 1924 р. Наркомос створив фонд на побудову житла для викладачів, а також звернувся по допомогу у вирішенні цього питання до профспілок, трестів і підприємств. Донтехнікум у 1925–1926 навчальному році через житловий фонд Наркомосу отримав від тресту «Донвугілля» 130 тис. крб. на побудову житла викладачам, а у жовтні 1926 р. — ще 40 тис. крб.

Становлення технікуму у часі збіглося з початком нової політики держави щодо вищої освіти, яка одержала назву «пролетаризації вищої школи». Якщо до 1921 р. вища школа була безкоштовною і загальнодоступною для усіх соціальних верств суспільства, то відтепер держава оголосила про пріоритетне зарахування до вищої школи представників пролетарських верств. Восени 1921 р. набір у вищі навчальні заклади здійснювався за рознарядкою Головного управління професійної освіти. Партійні, військові, радянські, професійні та комсомольські організації на місцях відряджали на навчання необхідну кількість абітурієнтів, які замість іспитів проходили співбесіди (колоквіуми), як правило, з політграмоти (політики).

О. М. Первушин
Професор, засновник
та завідувач кафедри
теорії механізмів
і деталей машин

Перший семестр вважався випробним, за його результатами відбувалося зарахування до складу студентів. Однак система відряджень, що існувала до 1926–1927 навчального року, не виправдала себе. Тому її замінили на систему куріального представництва, коли всі абітурієнти складали вступні іспити, а зарахування здійснювалося на основі визначених квот представництва для кожної соціальної групи населення. В умовах реформування системи освіти для підготовки до навчання у ВНЗ терміново створювалися робітничі факультети. Термін навчання становив спочатку два, а потім три роки. Робітничі факультети створювалися на базі вищих навчальних закладів, але робфаківці за своїм соціальним станом не були студентами.

У 1921 р. Донтехнікум складався лише з робітничого факультету, де навчалося 208 слухачів, 164 з них було відряджено на навчання різними організаціями, інші були учнями нещодавно ліквідованої політехнічної школи. На початку навчального року слухачів розподілили на сім навчальних груп. На перший курс робфаку зарахували 108 осіб, на другий і третій — по 50. Серед перших учнів робфаку були С. І. Євстратов, К. Д. Родяхін, І. С. Сєнін, П. Я. Таранов, Г. Д. Тищенко та інші. Першокурсникам викладали лише загальні дисципліни, а на старших курсах — переважно гірничі та гірничо-механічні. Другий курс було укомплектовано слухачами, які мали стаж роботи у вугільній промисловості. Третій курс складався з колишніх учнів Юзівської політехнічної школи.

Робочий день студентів тривав дев’ять годин: шість — теоретичні заняття і три — робота на будівництві. Упродовж першого навчального року робфаківці звільнялися від занять на два місяці для роботи з облаштування технікуму. Усього за рік учні відпрацювали на будівництві 17 тис. робочих днів. За короткий термін студенти побудували кочегарку, електростанцію, механічний завод, провели опалення, водопровід. Уже у грудні 1921 р. запрацював гуртожиток на 100 осіб, почали працювати їдальня, лазня, пральня, перукарня.

Уже в перші роки свого існування Донтехнікум зосередив зусилля на підготовку фахівців, вкрай необхідних народному господарству. У 1922–1923 навчальному році було відкрито гірничо-механічну спеціальність, а через рік — гірничу. Гостра нестача фахівців-гірників на Донбасі й наявність необхідної матеріальної та наукової бази зумовили створення при Донтехнікумі вищих інженерних курсів (ВІК), які прискорено, без відриву від виробництва, готували фахівців високої кваліфікації. Курси відкрилися в березні 1922 р., і це був перший подібний експеримент у СРСР. На ці курси приймали штейгерів і гірничих техніків зі стажем роботи на виробництві понад десять років. Заняття з «віківцями» проводилися двічі на тиждень: у неділю та в середу з десятої ранку до восьмої вечора.

Бібліотека технікуму

Перший випуск цих курсів відбувся у вересні 1924 р. Серед його випускників були А. М. Брайнін, Л. М. Безбрижний, М. Л. Воротченко, С. М. Кузьмін. Усього 13 гірничих інженерів. Проте це «нещасливе» число виявилося для перших «віківців» найщасливішим. Невдовзі всі вони одержали призначення на високі керівні посади у вугільній промисловості Донбасу. А досвід Донтехнікуму з прискореної підготовки гірничих інженерів було успішно використано в Катеринославі та Новочеркаську.

У 1924 р. за підтримки профспілки металістів Сталінського металургійного заводу при Донецькому гірничому технікумі було створено Вечірній металургійний робочий технікум. Перший набір становив 50 студентів за спеціальностями: доменна, прокатна, а також електромеханічна справа. Серед студентів були здебільшого кадрові робітники зі стажем роботи від восьми до 30 років. У 1923–1924 навчальному році в технікумі було створено бібліотеку (яка налічувала 2363 підручники), а також геологічний та фізичний кабінети, лабораторію аналітичної хімії.

Отже, початковий період становлення пройшов успішно. 19 квітня 1922 р. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет, відзначаючи успіхи всього колективу, нагородив Донецький гірничий технікум грамотою та Червоним прапором ВУЦВКу. «Менше ніж за рік свого існування, — зазначалось у постанові ВУЦВКу, підписаній Г. І. Петровським, — технікум виріс у великий навчальний заклад...».

Проте в історії університету були не лише світлі сторінки. Реалії тих складних післявоєнних років не завжди були сприятливими для Донтехнікуму. У ті часи в технікумі гостро постала проблема нестачі аудиторій, місць у гуртожитку. А місцеві органи влади замість надати допомогу технікуму у вирішенні цих проблем почали використовувати приміщення навчального закладу під адміністративні будинки.

Уже в перші роки свого існування Донтехнікум був вимушений вести виснажливу боротьбу з місцевою владою. Справа в тому, що в місті катастрофічно не вистачало приміщень, і міська адміністрація вирішила йти шляхом найменшого опору у вирішенні цієї проблеми. Ще у 1922 р. окружний окрвиконком ухвалив рішення про розміщення дезінфекційного пункту в гуртожитку Донтехнікуму. І тільки завдяки зусиллям студентів, які самі знайшли відповідне приміщення й облаштували цей пункт, гуртожиток вдалося відстояти.

Кабінет гірничого мистецтва

У 1923–1924 окрвиконком ухвалює низку рішень про переведення технікуму в Таганрог, Маріуполь, Луганськ, мотивуючи це гострою житловою кризою, а влітку 1924 р. приймає постанову про передання гірничо-геологічного корпусу технікуму окружному відділу народної освіти. Адміністрації навчального закладу вдалося відстояти лише половину цього будинку.

Наприкінці 1924 р. народний комісар освіти України О. Шумський повідомив Е. Квірінгу у листі до ЦК КП(б)У про рішення Сталінського окрвиконкому передати будинок хімічного корпусу держбанку. 4 грудня 1924 р. Е. Квірінг телеграфував до окружкому: «Становище Донецького технікуму важке... Погано ви турбуєтеся про єдиний вищий навчальний заклад. Так не годиться. Держбанку можна знайти приміщення й іншим шляхом. Прошу затримати переміщення». Уже наступного дня відбулося засідання бюро окружкому партії, де обговорювалося питання про Донтехнікум. День 5 грудня 1924 р. можна вважати особливим для першого Донецького вищого навчального закладу. Окружком анулював власне рішення про виселення технікуму й доручив спеціальній комісії підготувати програму його розвитку.

У 1923 р. конфлікт технікуму з місцевою владою призвів до звільнення з посади його першого директора І. М. Пугача. Офіційно Юзівський повітовий комітет усунув І. М. Пугача за «диктаторські замашки» у ставленні до викладачів і студентів. Справді, в архівах Наркомосу ще й зараз зберігаються численні скарги з цього приводу. Проте рішення про зняття з посади першого директора було зумовлено іншими чинниками, насамперед пов’язаними з його принциповою позицією щодо переведення Донтехнікуму в інше місто.

У зв’язку із цим Головне управління професійної освіти надіслало доповідну записку до оргбюро ЦК КП(б)У. У ній повідомлялося, що усунення І. М. Пугача негативно позначилося на роботі технікуму, пропонувалося повернути його на посаду директора і водночас «приструнчити» Юзівський комітет. Це прохання невдовзі було задовільнено вищим партійним керівництвом.

У першій половині 20-х рр. у вищих навчальних закладах України активно впроваджувалися нові форми й методи навчання і перевірки знань студентів. Серед них — семінарський, лабораторний методи, американський «Дальтон-план» та інші. У 1923 р. помічник ректора з навчальної роботи Донтехнікуму, професор М. М. Рождественський розробив інструкцію з навчальної роботи (її тоді називали «методичне кредо»), в якій визначалися форми поєднання навчання з працею.

Восени 1922 р. у технікумі відбулася нарада викладачів і студентів, де обговорювалося питання про створення предметних комісій, які були адміністративно-методичними міжкафедральними утвореннями споріднених дисциплін. До складу предметних комісій входило багато студентів, думка яких здебільшого була вирішальною. Предметні комісії були покликані провести у життя нову методику підготовки фахівців.

Замість лекцій у навчальний процес впроваджувався так званий бригадно-лабораторний метод, відповідно до якого студентський потік розділявся на бригади на чолі з бригадиром, який одержував від викладача завдання та інструкції з його виконання. Бригада колективно працювала над виконанням завдання. Після закінчення роботи бригадир від імені бригади звітував викладачеві про виконання завдання. На практиці це означало, що принцип індивідуальної відповідальності за одержання знань замінювався груповою відповідальністю, а глибока теоретична підготовка спеціалістів — «натаскуванням» студентів.

Життя вищої школи у 1920-х роках мало свою яскраво виявлену специфіку, яка проявлялася іноді у найнесподіваніших ракурсах. Однією з таких особливостей була активна участь студентів та студентських організацій у всіх сферах життя навчального закладу. Зокрема студенти входили до складу правлінь вищих навчальних закладів і могли призначатися помічниками ректорів, деканами факультетів. У 1926 р. до правління Донтехнікуму, крім викладачів, входив і представник студентів С. Л. Берьозкін.

На початку 1920-х років голод, зубожіння і хвороби поставили студентство на межу фізичного виживання. Саме тому по всій Україні були відновлені студентські організації старого зразка, а також створені нові студентські структури, які вели боротьбу за свої соціально-економічні та академічні права. У 1921–1922 рр. у вищих навчальних закладах України функціонувало чотири типи студентських утворень: економічні, політичні, демократичні й професійні організації. Однак у Донтехнікумі функціонувало тільки три типи таких організацій, не було організацій загальностудентського представництва, таких як студкоми, факкоми, курскоми й старостати. Нові організації діяли надто активно. Тон задавали партійна й комсомольська організації. Якщо в травні 1921 р. у Донтехнікумі було три комуністи, то у жовтні 1924 р. — 103. Аналогічними темпами зростала й комсомольська організація, яка до листопада 1921 р. прийняла до своїх лав 42 особи, а у 1926 р. — вже 194.

Діяльність політичних організацій мала подвійний характер. З одного боку, вона несла позитивну спрямованість: партійний та комсомольський осередки організовували студентів на будівництві ВНЗ; допомагали обладнати його необхідними приладами; здійснювали роботу з покращання навчальної дисципліни; займалися з тими, хто відставав у навчанні; створювали необхідні умови для побуту й дозвілля студентів. Комуністи й комсомольці технікуму допомагали шахтарям видобувати вугілля, навчали сільських дітей та їхніх батьків грамоті, допомагали голодним та безпритульним дітям. З іншого боку, діяльність партійних і комсомольських осередків у Донтехнікумі призводила до адміністрування, втручання у навчальний процес, політичного переслідування професури та викладачів. У першій половині 1920-х рр. у багатьох вищих навчальних закладах ці тенденції набули загрозливих масштабів. У лютому 1925 р. у рішеннях першої Всесоюзної партійної наради організацій вищих навчальних закладів підкреслювалося, що партосередки ВНЗ втручаються в роботу навчальних і адміністративно-господарських органів, припускаються комчванства, ігнорують безпартійних. У 1925 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення, яке регламентувало відносини студентських парторганізацій з інститутськими управлінськими органами, викладачами і встановлювало обов’язкове виконання студентами-комуністами своїх навчальних обов’язків. Після цього переслідування професури у навчальних закладах припинилося до 1928 р., але під час «шахтинської справи» ці явища проявилися з новою силою та розмахом.

Зустріч І. М. Пугача (в центрі) зі студентським активом. М. С. Хрущов — сидить третій ліворуч

Важливе місце у розвитку студентського самоврядування у 1920-ті рр. посідали студентські економічні організації. Вони були покликані обстоювати економічні інтереси студентства й забезпечити йому бодай мінімальні соціальні та побутові потреби. Восени 1922 р. більшість вищих навчальних закладів було знято з державного фінансування. У зв’язку з цим було запропоновано плату за навчання. Але Донтехнікум, як один з найважливіших вищих навчальних закладів України, фінансувався з держбюджету, і плата за навчання зі студентів тут не стягувалася. Велику економічну підтримку студентам Донтехнікуму надав створений на початку 20–х рр. Комітет покращення побуту учнів і студентів. Такі комітети виникали стихійно, але невдовзі стали громадсько-державними економічними структурами у вищій школі, й половину їх фінансових витрат покривала держава через Наркомос. До компетенції Комітету в Донтехнікумі відносились питання організації харчування учнів, забезпечення їх житлом, охорони здоров’я, працевлаштування, надання пільг, транспортних, культурно-просвітницьких та інших послуг. Для обслуговування студентів на пільгових умовах комітети створювали свої банки, кооперативи, майстерні, хлібопекарні, лазні, пральні, перукарні, миловарні, типографії, лікарні та інші госпрозрахункові підрозділи.

Діяльність Комітету в Донтехнікумі перебувала під контролем студентських профспілок, які виникли стихійно на початку 20-х років у вищій школі й тривалий час не визнавалися вищими профспілковими структурами. Виконавче бюро студентських профспілок у Донтехнікумі об’єднало студентів різних галузевих профосередків. Сформовані у Донтехнікумі профосередки групувалися за принципом своєї колишньої професійної приналежності і зовсім не бажали з нею розлучатися. Профспілки мали кошти, які використовували для допомоги студентам. Виконавче бюро розподіляло ці кошти, видавало талони на харчування, лазню, перукарню, забезпечувало одягом і взуттям, створювало виробничі кооперативи. Перший виробничий кооператив у Донтехнікумі було створено з багатосімейних студентів. До нього ввійшли 33 родини (108 осіб). Члени цього кооперативу працювали в майстернях із ремонту рудникових ламп і у пекарні. Виконавче бюро Донтехнікуму мало своє господарство: їдальню, млин, пральню, перукарню, книжкову та паперову ятки. Річний обіг коштів виконавчого бюро за 1928 р. склав значну суму — майже 45 тис. карбованців. Окремі секції виконавчого бюро технікуму займалися організацією навчального процесу, керували роботою господарських структур комітету, проводили культурно-масові заходи. У технікумі було створено художні й наукові студентські колективи і гуртки, видавалася багатотиражна газета «Техніка і комунізм» (із 1923 р. перетворена на журнал із тією самою назвою).

М. С. Хрущов
Генеральний Секретар
ЦК КПРС (1953–1964),
випускник робітничого
факультету 1925 р.

Профбюро організовували й проводили культурно-виховну роботу через вечори художньої самодіяльності, культпоходи й екскурсії. Силами гуртківців на підшефних шахтах проводили спектаклі та концерти. Студенти-культармійці працювали у школах з ліквідації неграмотності.

Незважаючи на зусилля студентських економічних організацій, матеріальне становище учнів залишалося важким, хоча більшість студентів Донтехнікуму одержувала стипендію. На початку 1920-х років вона видавалась у натуральній формі, а пізніше — у грошовій. Фінансова реформа 1923 р. стабілізувала курс карбованця. Середній розмір стипендії у технікумі склав 12 золотих карбованців на місяць, а наступного року збільшився до 15-ти. Влітку 1924 р. Центральне бюро пролетарського студентства, проаналізувавши економічне становище вищої школи України, зробило висновок на сторінках журналу «Студент революції», що «студент, який одержує таку стипендію, має дуже багато для того, щоб померти, й має зовсім мало для того, щоб вижити». Тому студенти Донтехнікуму запропонували підняти середній розмір стипендії до 25 карбованців, щоб наблизити їх до мінімального прожиткового рівня.

У 1920-ті рр. вища школа формувалася й діяла за принципом класово-партійної винятковості. Цей же принцип був вирішальним і під час розподілу стипендії. Усі особи, які мали право на одержання стипендії, розподілялися на п’ять категорій. До першої належали колишні робітники з великим робочим стажем (10 років), до другої — робітники — члени Комуністичної партії, до третьої — інші члени партії та комсомольці, до четвертої — робітники за походженням, до п’ятої — члени профспілок (селяни, службовці, інтелігенція). Як правило, стипендій у Донтехнікумі вистачало тільки першим трьом категоріям. Такий підхід до розподілу стипендії зберігся до 1932 р., коли з ініціативи студентів Донбасу й Харкова його було замінено новим, в основу якого поклали якість навчання й громадську роботу з урахуванням соціального походження.

Становлення Донецького гірничого технікуму тісно пов’язано з ім’ям М. С. Хрущова — майбутнього керівника Радянської держави.

В одному з документів державного архіву Донецької області зберігається список із 237 прізвищ студентів, які одержували стипендію Всеросійської спілки гірників, серед них був і студент третього курсу робітфаку М. С. Хрущов. Уже тоді він мав високий авторитет серед студентів.

Його обирали секретарем партійного осередку технікуму, ввели до складу стипендіальної комісії. Заяв до цієї комісії надходило чимало, з кожною необхідно було розібратися і, якщо була можливість, допомогти. Розглядаючи заяви, комісія приймала рішення відшукати кошти й допомогти кожному. І на всіх заявах розмашистий, найчастіше олівцем, підпис Микити Хрущова.

У грудні 1924 р. Хрущова було включено до складу комісії окружкому партії, яка визначала подальшу долю першого вищого навчального закладу у Донбасі. Виступаючи на засіданні бюро окружкому партії, він висловився проти переведення Донтехнікуму із Сталіно в інше місто й обґрунтовано обстоював необхідність збереження в місті гірничого вищого навчального закладу та його подальше розширення.

Пропозиції комісії окружкому партії щодо подальшого розвитку Донтехнікуму передбачали поступову його реорганізацію в інститут. Ці пропозиції було підтримано на бюро окружкому і у 1925 р. надіслано до ЦК КП(б)У й РНК УСРР. Проте Наркомос України зайняв категорично негативну позицію. На початку 1926 р. в оргбюро ЦК КП(б)У було надіслано кілька доповідних записок Наркомосу, в яких обґрунтовувалася недоцільність перетворення Донтехнікуму на інститут. Зокрема підкреслювалося, що у найближчі роки достатньо одного гірничого інституту в Катеринославі, а Донтехнікум — єдиний навчальний заклад в Україні, який готує інженерів-практиків гірничої справи. До того ж у Донтехнікумі немає достатньої професури, відсутня відповідна навчально-матеріальна база.

Однак стратегія прийдешньої індустріалізації виявилася впливовішою, ніж відомчі інтереси Наркомосу. ЦК КП(б)У і РНК УСРР схвалили пропозицію про реорганізацію Донецького гірничого технікуму в гірничій інститут. 1 квітня 1926 р. РНК УСРР на своєму засіданні прийняла рішення про доцільність реорганізації Донтехнікуму в інститут у наступному навчальному році. Також передбачалося збільшити бюджет інституту на 60 тис. карбованців.

Того ж року, не закінчивши навчання у технікумі, М. Хрущов перейшов на постійну партійну роботу у Петрово-Мар’їнський район, а потім в окружком партії. Працюючи в окружкомі, він наполягає на виділенні коштів на реорганізацію Донецького гірничого технікуму в інститут. Варто зазначити, що деякі міністерства доволі скептично ставилися до цієї пропозиції. Натомість М. Хрущов займає принципову позицію — дає негайну відповідь: «Сталінський окружком, ознайомившись зі змістом листів, повідомляє про свої рішучі заперечення. Окружком не вбачає жодних підстав для перегляду прийнятих урядом УСРР рішень. Окружком просить із фонду відрахувань промисловості відпустити Донецькому гірничому інституту 100 тис. карбованців, з них 50 тис. в інвалюті, для обладнання лабораторій...».

Очевидно, тверда позиція місцевої влади справді вплинула, адже невдовзі РНК УСРР розробила й ухвалила спеціальну програму будівництва необхідних Донецькому гірничому інституту приміщень. Із цією метою було виділено 2,7 млн карбованців. Із них 1,5 млн — на будівництво гуртожитку, 340 тис. — на будівництво квартир для викладачів. А 22 жовтня 1926 р. на засіданні РНК УСРР було заслухано доповідь заступника Наркому освіти Я. Ряппо про реорганізацію Донецького гірничого технікуму в інститут.

Донецький гірничий технікум, 1925 р.

Адміністрація Донецького гірничого технікуму, 1925 р.

Шахта «Рутченковская» — місце практики студентів технікуму, Донецьк, 1925 р.