В умовах глобалізації сучасного світу переваги в конкурентній боротьбі вже не визначаються ані розмірами країни, ані багатими природними ресурсами, ані міцністю фінансового капіталу. Сьогодні вирішальну роль у соціально-економічному розвитку країн відіграє підготовка й ефективне використання інтелектуальних ресурсів. Інформація та знання стають рушійною силою інноваційного розвитку суспільства, а творча розумова активність виступає як пріоритетна стратегічна діяльність. Інтелектуальний капітал у сучасному світі є найважливішим ресурсом, тому що саме він створює основу для технологічного зростання, підвищення якості й конкурентоспроможності продукції, стійкого розвитку економіки й суспільства загалом.

Система вищої освіти посідає надзвичайно важливе місце у відтворенні інтелектуального потенціалу суспільства. Формування творчої еліти — одне із головних завдань вищих навчальних закладів. На теренах України помітну роль у цьому процесі відіграє перший вуз Донбасу — Державний вищий навчальний заклад «Донецький національний технічний університет». Сьогодні університет є одним із найбільших інтелектуальних і культурних осередків країни, центром підготовки кваліфікованих фахівців для різних галузей економіки України.

Технічна освіта на Донбасі започаткована відкриттям штейгерської школи у Лисичанську і гірничого училища в Горлівці у 80-х роках ХІХ ст. Саме досвід, традиції та надбання Горлівського гірничого училища, заснованого у 1878 р., були використані в процесі створення у травні 1921 р. Донецького гірничого технікуму. Через п’ять років на базі технікуму було створено гірничий інститут, який згодом (1935) було перейменовано в індустріальний. В умовах інтенсивного промислового розвитку регіону у 1960 р. індустріальний інститут реорганізовується в політехнічний. У серпні 1993 р. йому був наданий статус державного технічного університету, а враховуючи загальнодержавне і міжнародне визнання результатів діяльності та вагомий внесок у розвиток національної освіти і науки, Указом Президента України у 2001 р. університету надано статус національного.

За час свого існування університет підготував понад 197 тис. професіоналів найвищого класу, зокрема більше 5 тис. для 85 країн світу.

На сьогодні Донецький національний технічний університет є провідним навчально-методичним та науковим центром, широко відомим не лише в Україні, а й за її межами. В університеті навчається понад 32 тис. студентів. До складу університету як структурні підрозділи входять: Інститут міжнародного співробітництва, Гірничий інститут, Інститут «Вища школа економіки та менеджменту», Інститут післядипломної освіти, Горлівський автомобільно-дорожній інститут, Красноармійський індустріальний інститут, 16 факультетів. При університеті діє навчальний комплекс з економіки і менеджменту, до складу якого входять Донецький інститут підприємництва, Донецький інженерно-економічний коледж, а також технікуми в містах Артемівську, Горлівці, Зугресі та Харцизьку. Університет перетворився на потужний навчальний і науковий заклад із величезним інтелектуальним потенціалом.

Головне завдання, яке вирішує сьогодні університет, — підготовка кваліфікованих фахівців, справжніх професіоналів, здатних швидко реагувати на зміни, що відбуваються в ринковій економіці, вирішувати нестандартні проблеми, виділяти пріоритети, сприймати новації та приймати оптимальні рішення. Навчання студентів здійснюється за багаторівневою системою підготовки кадрів на основі нових навчальних програм, що відповідають університетському рівню освіти, світовим стандартам і використовують досвід найкращих технічних закладів світу.

Забезпеченню якості підготовки фахівців сприяють новітні методики і високий рівень викладання, використання сучасної комп’ютерної технології, ефективних методів навчання, міжнародного досвіду. Університет одним із перших вищих навчальних закладів України розпочав упровадження принципів Болонської декларації в освітню діяльність. Сьогодні всі студенти університету навчаються за кредитно-модульною системою.

За якістю інженерно-технічної підготовки фахівців університет виборов у 2008 р. третє місце в Україні після Національного технічного університету «КПІ» та Київського національного університету імені Тараса Шевченка, які посіли перше місце, і Національного університету «Києво-Могилянська академія» — друге місце. У регіональному рейтингу вищих навчальних закладів Східної України ДонНТУ посів перше місце.

Університет підтримує тісні зв’язки з освітніми закладами за кордоном і проводить активну міжнародну діяльність. Науковці беруть участь у виконанні спільних європейських проектів як у межах міжнародної освітньої програми, фінансованої фондом ТЕМРUS/TACIS, так і у багатьох закордонних урядових програмах. В університеті створені реальні умови для підготовки фахівців на рівні світових стандартів, інтеграції навчального закладу у світову освітню систему.

Високий рівень навчальної, наукової та виховної роботи забезпечують кваліфіковані викладачі. Серед них один член-кореспондент Національної академії наук України, 49 академіків, членів-кореспондентів галузевих академій, 150 докторів наук, професорів, понад 800 кандидатів наук, доцентів. В університеті працюють вісім заслужених діячів науки і техніки, четверо заслужених працівників вищої школи, 18 лауреатів міжнародних і державних премій України.

Зусиллями багатьох поколінь учених в університеті створено наукові школи з гірничої справи, металургії, машинобудування, хімії, енергетики, обчислювальної техніки, економіки, які широко відомі не лише в Україні, а й за її межами. Наукові дослідження викладачів були і залишаються спрямованими на розробку пріоритетних наукових напрямів. Наукові доробки університетських учених широко використовуються в народному господарстві, найкращі з них відзначено державними преміями в галузі науки і техніки, а на розробки світового рівня університет продає ліцензії за кордон.

Університет лише за останні десятиріччя неодноразово було відзначено високими нагородами за вагомий внесок у справу підготовки кваліфікованих кадрів, потужний науково-педагогічний потенціал, високий рівень матеріально-технічної та навчально-методичної бази. У 1995 р. на ІV Конгресі з інженерної освіти в Міннесоті (США) університет нагороджено бронзовою медаллю за успіхи у розвитку творчих здібностей майбутніх інженерів. У 1998 р. внесок ДонНТУ у розвиток світової інженерної освіти було відзначено срібною медаллю Міжнародного центру з інженерної освіти ЮНЕСКО. За значний внесок у підготовку студентів і аспірантів, зміцнення дружби та співпраці у сфері освіти університет у 2003 р. був нагороджений орденом «Дружба» Соціалістичної Республіки В’єтнам, а також неодноразово нагороджувався почесними грамотами центральних й місцевих органів влади.

За всіх часів студенти Донецького національного технічного університету пишалися своєю alma mater. І це не безпідставна гордість, тому що високий рівень викладання, одержання унікальних теоретичних знань і практичних навичок, цікаве й насичене позааудиторне життя формували з них справжніх інтелектуалів, фахівців своєї справи, а імідж «Донецького політеху» дає студентам усі підстави розраховувати на успішну кар’єру, престижну роботу і впевненість у майбутньому.

Витоки технічної освіти на Донбасі

Сучасна технічна освіта відіграє важливу роль у технічному прогресі суспільства, в удосконаленні усіх галузей виробництва, у перетворенні науки в безпосередню продуктивну силу. Саме вона забезпечує ці процеси інтелектуальними ресурсами, сприяє пошуку нових шляхів розвитку виробництва, підвищує рівень матеріальної культури всього суспільства.

Історично склалося так, що в Російській імперії мережа вищих навчальних закладів, зокрема й технічного профілю, була розвинена дуже нерівномірно. Вони були зосереджені у великих містах, передусім у Санкт-Петербурзі та Москві. На Донбасі не було жодного вищого навчального закладу.

Радикальні зміни в суспільстві та в системі освіти розпочалися лише в умовах формування капіталістичного виробництва. Скасування кріпацтва та становлення буржуазних відносин супроводжувалися бурхливим розвитком продуктивних сил. Із середини ХІХ ст. у промисловості Російської імперії почався, щоправда запізнілий порівняно із західноєвропейськими країнами, промисловий переворот. Почала швидше розвиватися важка промисловість. Велика машинна індустрія поступово витісняла мануфактурне виробництво. Розширення машинобудування зумовило зростання попиту на метал. Масштабна індустріалізація господарського комплексу вимагала значних обсягів видобутку кам’яного вугілля, яке було основним видом палива.

Саме в цей час розпочався бурхливий розвиток Донецького басейну. З початку 80-х років ХІХ ст. у регіоні будувалися десятки вугільних шахт, металургійні й машинобудівні заводи майбутнє промисловості Донбасу значною мірою залежало від залізниць, які були важливим споживачем металу та вугілля й водночас значно розширювали ринок збуту промислової продукції. Для Донецького регіону особливо важливе значення мало будівництво Курсько-Харківсько-Азовської залізниці. Завершення будівництва цієї магістралі у 1874 р. сприяло стрімкому розвитку шахт у районі, які були об’єднані на той час Товариством Південноросійської кам’яновугільної промисловості. Вже в 1900 р. на Донбасі працювало понад 200 вугільних шахт та 50 рудників. Значно зросли обсяги вуглевидобутку. За 40 пореформених років загальний обсяг видобутку вугілля зріс у 112 разів: у 1900 р. на шахтах регіону дістали на поверхню понад 670 млн пудів вугілля, що становило близько двох третин загальноросійського видобутку.

В умовах інтенсивного розвитку промислового виробництва зросла потреба у кваліфікованих фахівцях, які могли б професійно вести гірничі роботи, ефективно організовувати експлуатацію рудників. Передусім підприємці зіткнулися з нестачею досвідчених працівників, організаторів виробництва середньої ланки: штейгерів, маркшейдерів та інших фахівців із проведення гірничих робіт. Для вирішення цієї проблеми створювалася широка мережа різних професійно-технічних закладів: технічних ремісничих шкіл, училищ. Великий внесок у підготовку гірничих кадрів зробили Горлівське гірниче училище та Лисичанська штейгерська школа. Ці навчальні заклади започаткували технічну освіту на Донбасі.

Найважливіша роль у становленні технічної освіти в регіоні належить Горлівському гірничому училищу. Саме воно стало підґрунтям для створення першого вищого навчального закладу на Донбасі — Донецького гірничого технікуму, який гідно продовжив справу технічної освіти в регіоні. Використовуючи досвід Горлівського гірничого училища у підготовці фахівців для вугільної промисловості, його творчі напрацювання і традиції, Донтехнікум перетворився на потужний навчально-науковий і культурно-інтелектуальний центр Донеччини.

Ініціаторами створення Горлівського училища були акціонери Товариства Південноросійської кам’яновугільної промисловості, яким потрібні були кваліфіковані фахівці для шахт. Із цією метою вони ще у 1875 р. вирішили відкрити при копальнях Товариства гірниче училище, в якому студенти здобували б основи теорії гірничої справи, навчалися застосовувати на практиці здобуті знання і після деякої підготовки під наглядом досвідчених майстрів могли б брати участь в організації виробничих робіт на шахтах.

У 1876 р. був опублікований проект Статуту гірничого училища, який протягом року прискіпливо обговорювали власники шахт Донбасу і члени Товариства. 17 серпня 1877 р. міністр Державного майна Росії затвердив цей Статут. У ньому зазначалося, що «Горлівське гірниче училище створюється при кам’яновугільних шахтах Товариства Південноросійської кам’яновугільної промисловості й Азовського заводу з метою підготовки для гірничої справи півдня Росії кваліфікованих техніків, зокрема штейгерів, маркшейдерів, машиністів і цехових майстрів». Училищу було присвоєно ім’я відомого підприємця, засновника Товариства Південноросійської кам’яновугільної промисловості С. С. Полякова.

У кінці серпня 1877 р. недалеко від Корсунської копальні (шахта «Кочегарка») почали будувати приміщення для гірничого училища. Будівництво продовжувалося майже рік і закінчилося на початку серпня 1878 р. Перший поверх великого триповерхового кам’яного будинку був зайнятий спальними кімнатами, їдальнею, кухнею. На другому поверсі розміщувалися три класні кімнати, фізичний кабінет. У класних кімнатах стояли шафи зі зразками гірничих порід місцевого рудника. У цьому ж будинку була церква. Товариство Південноросійської кам’яновугільної промисловості на це будівництво витратило 34 500 крб.

Урочисте відкриття Горлівського гірничого училища відбулося 16 серпня 1878 р. До училища приїхало багато власників шахт Донбасу, а також землевласник І. Г. Іловайський, голова Товариства Південноросійської кам’яновугільної промисловості С. С. Поляков, інженери П. М. Горлов, А. В. Міненков, К. І. Квапинявський та інші відомі на Донбасі особи. Запросили на відкриття і священика з села Государів Байрак Миколу Герцика, який освятив будинок училища. Усі, хто виступав на урочистих зборах, підкреслювали велике значення навчального закладу для розвитку вугільної промисловості Донбасу. Директорові училища, гірничому інженеру С. О. Строльману було вручено ключі від училища. Потім відбулася церемонія передачі книг бібліотеці навчального закладу. Зокрема С. С. Поляков подарував майже два десятки книжок. Серед них були твори відомих письменників М. Гоголя, В. Даля, Л. Толстого, В. Жуковського, І. Гончарова, а також навчальні посібники «Природа и землевладение», «Кристаллография» та інші. Інженер І. П. Горлов поповнив фонд бібліотеки переважно підручниками з гірничої справи, а також комплектами журналів «Отечественные записки», «Семья и школа», «Русский вестник», «Горный журнал». Схожі подарунки бібліотеці зробили також директор училища С. О. Строльман, гірничий інженер Д. А. Стемпковський та інші присутні. Усього в бібліотеці училища у перший рік його існування нараховувалося книжок і журналів на 357 крб., а навчальних посібників — на 275 крб.

Із перших днів існування училища в ньому почали формуватися власні традиції. Зокрема для учнів гірничого училища була виготовлена спеціальна форма. Згідно зі Статутом до неї входили: напівкафтан темно-зеленого сукна з косим комірцем, синя суконна краватка, шаровари із сірого сукна з синім по шву кантом, широкий синій пояс, який пов’язувався зверху напівкафтана, високі чоботи з чорної шкіри, картуз із козирком темно-зеленого кольору, на якому був зображений гірничий знак із написом «Горное училище С. С. Полякова». Кожен учень також мав двобортне пальто із сірого сукна.

Будинок Горлівського гірничого училища, 1878 р.

Піклувальна рада училища була тим вищим органом, який контролював навчальний процес, формував викладацький склад і матеріальну базу закладу. До її складу входили голова і два члени правління Товариства Південноросійської кам’яновугільної промисловості, а також один зі співробітників товариства, який жертвував училищу не менше 25 крб. на рік. Головою Піклувальної ради училища був обраний С. С. Поляков, а членами ради — гірничі інженери В. О. Бобін, П. М. Горлов та статський радник В. І. Поваляєв.

Навчальний процес здійснювала Рада училища, до складу якої входили інспектор училища, директор, а також усі викладачі й особи, яких запрошували викладати. Директором училища у 1878 р. був призначений титулярний радник, гірничий інженер С. О. Строльман, інспектором став відомий на Донбасі гірничий інженер П. М. Горлов. Крім них в училищі працювали викладач повітового училища П. О. Фалін, який читав російську мову, літературу та математику, гірничий інженер Д. А. Стемпковський, який проводив заняття з фізики, хімії, мінералогії, маркшейдерської справи. До викладацької роботи запрошувалися також гірничі інженери К. І. Квапинявський та А. В. Міненков.

До училища приймали юнаків віком від 14 до 17 років. Під час прийому перевага надавалася дітям службовців кам’яновугільних копалень і дітям-сиротам. Охочим вступити до гірничого училища необхідно було подати документ про закінчення повітового чи міського училища або трьох класів гімназії, довідку про стан здоров’я. Юнаки, які зараховувалися до навчального закладу, також проходили медичний огляд у лікаря училища.

Заняття починалися 1 серпня поточного року й закінчувалися 15 червня наступного року. Загалом повний курс навчання в училищі тривав чотири роки.

Протягом першого курсу, який називався «підготовчий», учні повинні були повторити деякі предмети із програми повітового або міського училища, ознайомитися з ремеслами, вивчити геодезичні й маркшейдерські інструменти. На другому курсі («молодший технічний») відбувалося знайомство з гірничою та будівельною справами, вивчалися гірничі породи й мінерали, хімія, фізика та інші предмети. Третій курс називався «старший технічний». Учні продовжували знайомитися з гірничою і будівельною справами, з геодезією та маркшейдерським мистецтвом, а також із загальними поняттями й правилами техніки безпеки на шахтах та основами бухгалтерської справи. На початку третього курсу учні писали заяву на ім’я голови Ради училища, де вказували обрану спеціалізацію.

Останній, четвертий — був «практичним» курсом. Учні протягом року працювали на шахтах або заводах, застосовуючи отримані теоретичні знання на практиці. Після річної практики їм надавали відгуки керівників промислових підприємств, на яких вони працювали за спеціальністю. Потім на засіданні Ради училища вихованцям призначли випускний іспит. Лише після іспиту випускникам видавали відповідний документ — атестат про закінчення гірничого училища із зазначенням спеціальності.

У перші роки існування училища до нього щорічно приймали в середньому 10–15 юнаків. У 1878 р. було прийнято на перший курс 15 учнів, із них 14 навчалися коштом училища, а один — коштом землевласника І. Г. Іловайського, який теж мав вугільну шахту в Макіївці. Наступного року було прийнято 15 учнів, а у 1880 р. — 11 учнів. Протягом цих років вісім учнів було відраховано, тобто у 1880 навчальному році в гірничому училищі на трьох курсах навчалося 33 учні.

З погляду матеріального забезпечення учні поділялися на дві категорії: пансіонери — тобто учні, які навчалися винятково за рахунок училища, і напівпансіонери — ті, які не одержували одягу і взуття. Учні жили в гуртожитку, харчувалися продуктами власно кухні училища. Журналіст А. Мевіус у своєму нарисі і журналі «Южнорусский горный листок» за жовтень 1882 р. розповідав, що «вихованці самі по черзі готують їжу... Кожен пансіонер вранці має чай із хлібом, опівдні — сніданок із м’ясом, о четвертій годині дня — обід із двох страв, а ввечері — знову чай із хлібом. У свята обід складався з трьох страв, зазвичай обід доповнювали солодощами або плодами».

У 1881 р. у гірничому училищі відбувся перший випуск фахівців. Усі одинадцять випускників були направлені на підприємства Донбасу та в інші регіони країни. У наступні роки училище щорічно випускало 10–12 штейгерів. Поступово збільшувався прийом і відповідно — випуск фахівців: у 1900 р. училище підготувало 23 штейгерів, у 1901 р. — 19, а наступного року — 21 штейгера. Це були кваліфіковані техніки, яких високо цінували на шахтах і охоче запрошували підприємства не лише Донбасу, а й Кавказу, Сибіру, Уралу й інших регіонів. Випускники училища часто обіймали на рудниках посади інженерів.

Ефективну діяльність щодо підготовки кваліфікованих гірничих фахівців схвалювали видатні учені, підприємці. У 1888 р. Донбас неодноразово відвідував відомий учений Д. І. Менделєєв. Він знайомився не лише з геологією й економікою басейну, технологією видобутку вугілля на юзівських, лисичанських, алчевських, макіївських шахтах, а водночас цікавився і підготовкою гірничих кадрів, тому відвідував також штейгерські школи регіону. Д. І. Менделєєв високо оцінив організацію навчального процесу в цих закладах професійної освіти, особливо позитивні враження у нього залишилися від практичної підготовки штейгерів і їхньої роботи на шахтах.

І. М. Пугач
Директор Донецького
технікуму

У роки революції 1905–1907 рр. училище значно скоротило підготовку фахівців: випускало щороку лише вісім– дев’ять штейгерів. Масова підготовка гірничих техніків почалася лише з 1910 р. Напередодні Першої світової війни училище щорічно закінчували 160–170 учнів.

Випускники влаштовувалися на роботу самостійно або за посередництвом Товариства штейгерів півдня Росії (1905), яке одержувало замовлення від власників шахт. Училище було середнім спеціальним навчальним закладом, проте його випускники не мали права вступу до вищих навчальних закладів.

Чимало випускників Горлівського гірничого училища стали відомими керівниками вугільної промисловості, винахідниками й ученими. Серед них — знані на початку 1920-х років організатори відбудови вугільної промисловості Донбасу Д. О. Артемов, Я. П. Король, І. М. Каліберда, І. В. Глєбов та багато інших. У 1913 р. закінчив училище майбутній організатор Донецького гірничого технікуму І. М. Пугач. Загалом упродовж 1881–1914 рр. гірниче училище підготувало 1134 штейгери.

У тяжкому становищі опинилося училище у роки Першої світової війни й революції. Його існування фактично було дезорганізоване, і лише влітку 1920 р. навчальний заклад відновив свою діяльність. Однак нова сторінка в історії гірничого училища виявилася не менш драматичною.

Як відомо, на початку 1920-х років в Україні почалася перебудова системи освіти, у ході якої передбачалося підвищити професійну спрямованість навчання, наблизити його до потреб виробництва. Базовим типом вищих навчальних закладів стали технікуми, які готували «вузькогалузевих» фахівців.

В умовах нестачі інженерів для промисловості Донбасу створення вищого технічного навчального закладу в регіоні було надзвичайно актуальним. Уперше питання про створення такого закладу виникло наприкінці 1920 р. На початку листопада 1920 р. на нараді, що проходила в Горлівському гірничому училищі й у якій брали участь представники училища та різних управлінських структур вугільної промисловості регіону, начальник Центрального управління кам’яновугільної промисловості (ЦУКП) Г. Н. Юрілін запропонував реорганізувати гірниче училище в технікум. Ця ідея була підтримана й іншими учасниками наради. Однак будь-яких конкретних рішень прийнято не було.

У середині листопада 1920 р. для вивчення стану справ у Горлівському гірничому училищі Донецьким губернським відділом народної освіти була створена спеціальна комісія на чолі з помічником начальника Юзівського райуправління кам’яновугільної промисловості І. М. Пугачем. За результатами перевірки комісія підготувала звіт, у якому було зроблено доволі песимістичний висновок: гірниче училище ледь животіє і для відновлення його роботи потрібні значні кошти, кваліфіковані кадри. З метою відродження училища рекомендувалося змінити його керівний склад. Зокрема члени комісії пропонували призначити Г. М. Юріліна головою Ради училища, а І. М. Пугача його заступником. Нова Рада повинна була до весни 1921 р. підготувати все необхідне для відкриття гірничого технікуму: зміцнити матеріально-технічну базу, укомплектувати кадри, поліпшити житлові умови викладачів і учнів. Тобто комісія І. М. Пугача в листопаді 1920 р. пропонувала перетворити Горлівське гірниче училище на гірничий технікум.

Однак незабаром від цієї ідеї відмовилися. Вже в середині грудня 1920 р. у ході обговорення питання про створення на Донбасі вищого навчального закладу вперше з’явилася пропозиція перевести Горлівське училище в Юзівку і створити на його базі гірничий технікум. Пізніше, у 1921 р., І. М. Пугач згадував, що саме він висловив цю думку.

Ідею про переведення гірничого технікуму в Юзівку активно підтримали місцеві, господарські й громадські організації. 23 листопада 1920 р. цю ініціативу підтримав і Юзівський районний комітет народної освіти. При цьому він підкреслював, що Юзівка перетворилася на центр культурного життя Донбасу, що тут є достатня кількість викладачів, краща, ніж у Горлівці, матеріально-технічна база для організації навчального закладу. Наступного дня такі ж рішення були прийняті Юзівським районним комітетом спілки гірників і Юзівським районним виконавчим комітетом Ради робітничих депутатів. 25 грудня 1920 р. начальник Юзівського районного управління кам’яновугільної промисловості запропонував Центральному правлінню кам’яновугільної промисловості вирішити це питання на користь Юзівки, посилаючись на те, що в Горлівці немає необхідних умов для організації технікуму.

Оперативна й цілеспрямована діяльність органів влади і громадських організацій Юзівки щодо відкриття у місті технікуму мала успішний результат. 9 січня 1921 р. на спільній нараді у м. Бахмуті представників ЦУПК, профспілки гірників України, Донецького губернського відділу освіти і Юзівського райкому Всеросійської спілки гірників було ухвалено рішення про переведення Горлівського гірничого училища «з усім інвентарем і педагогічним персоналом» до Юзівки. Для переведення училища й організації технікуму була створена спеціальна комісія із представників юзівських організацій. Заняття в технікумі планували розпочати 1 квітня 1921 року.

Однак у 1921 р. це рішення не було реалізовано. Воно викликало рішучий протест викладачів і учнів Горлівського гірничого училища. 15 січня 1921 р. на екстрених загальних зборах цього навчального закладу була висловлена думка, що з його ліквідацією молодь Горлівки позбавиться можливості отримання гірничої спеціальності. 16 січня це питання було заслухане на засіданні Горлівського райкому Всеросійської спілки гірників. У постанові висловлювалася категорична незгода з рішенням про переведення училища. Основними аргументами проти переведення були такі: у Юзівці є всі умови для організації нового технікуму; викладачі училища не зможуть переїхати в Юзівку, позаяк у місті немає достатньої кількості житла; абсолютна більшість учнів (95%) — це діти місцевих робітників; обладнання училища старе, його небагато, тоді як у Юзівці його незрівнянно більше й воно сучасне.

Враховуючи ці труднощі, рішення про переведення в 1921 р. Горлівського гірничого училища до Юзівки було скасовано. Водночас вирішено сформувати новий технікум, який було урочисто відкрито у травні 1921 р.

Горлівське училище у жовтні 1921 р. було перетворено на гірничий технікум. Однак цей навчальний заклад перебував у надзвичайно складному становищі. Однією з найгостріших проблем була нестача викладачів та їх низька фахова кваліфікація. Із 14 викладачів лише двоє були інженерами, тільки один викладач мав педагогічний стаж понад п’ять років, багато викладачів працювали в технікумі за сумісництвом. Слабкою залишалася матеріально-технічна база, не вистачало найнеобхіднішого: навчальних посібників, паперу тощо.

У вересні 1923 р., з огляду на слабку матеріально-технічну базу технікуму, відсутність коштів для його фінансування, Донецький губернський відділ Всеросійської спілки гірників порушив клопотання перед Головним правлінням професійної освіти України (м. Харків) про закриття Горлівського гірничого технікуму. 12 вересня 1923 р. колегія Укрголовпрофосвіти прийняла рішення про закриття цього закладу і створення на його базі професійно-технічної школи гірничих спеціальностей. Передбачалося також при школі організувати курси підвищення кваліфікації гірничих робітників.

Цією ж постановою учні Горлівського технікуму для закінчення навчання переводилися до Донецького технікуму. 14 вересня 1923 р. на адресу Донецького гірничого технікуму від Наркомосвіти України надійшло розпорядження про прийняття і розміщення в технікумі всіх 50 учнів із Горлівки.

Уже на кінець вересня більша частина студентів ліквідованого училища прибула для продовження навчання до Донтехнікуму. За соціальним походженням це були переважно діти робітників. Серед 24 студентів першого і другого курсів, які прибули для продовження навчання в Юзівці, 21 були діти шахтарів та інших робітників, троє — діти службовців. Середній вік нового поповнення становив приблизно 20 років, більша частина з них були одружені. Для учнів випускного курсу передбачалося створення групи прискореного навчання, щоб вони засвоїли додаткові курси, які не вивчали в Горлівці.

Водночас із переведенням студентів до Донецького гірничого технікуму переїхала працювати й частина викладачів Горлівського гірничого технікуму. Зокрема деканом гірничого факультету став В. І. Бєлов, який раніше працював у Горлівці. У Донтехнікумі він читав курс гірничого мистецтва. Це досвідчений фахівець, який 16 років працював на виробництві, був гірничим інженером, керівником Донецького гірничого округу. Поповнився викладацький склад Донецького гірничого технікуму й іншими досвідченими викладачами.

Досвід і традиції технічної освіти, започатковані Горлівською гірничою школою, були успішно продовжені й розвинуті на більш високому рівні першим вищим навчальним закладом Донбасу — Донецьким гірничим технікумом.