 Львівський сільськогосподарський інститут (1947–1990) |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
ЗЛьвівський сільськогосподарський інститут було створено після Другої світової війни у вересні 1946 р. Необхідність створення самочинного навчального закладу сільськогосподарського спрямування у Львові постала не випадково. По-перше, впродовж усієї діяльності рільничо-лісового факультету Львівської політехніки постійно відчувалася несумісність суто промислових і сільськогосподарських наук. По-друге, факультет часто фінансували за залишковим принципом. По-третє, керівництву Політехнічного інституту було не з руки тримати під своїм контролем відірваний від центру навчально-науковий комплекс у Дублянах. І найважливіше — до сільськогосподарського вишколу й науки в той час ставилися вимоги, які своїми стратегічними завданнями зовсім не відповідали технічно-промисловому спрямуванню Політехніки, адже наступала ера суцільної колективізації села. Наказ про організацію Львівського сільськогосподарського інституту 29 жовтня 1946 р. затверджено ще один наказ міністерства за № 600 із переліком заходів щодо організації новоствореного інституту. Згідно з цим документом в інституті створили агрономічний, плодоовочевий, лісогосподарський, механізації сільського господарства та землевпорядний із відділом геодезії факультети. На всіх факультетах було відкрито заочні відділення. Відповідно до плану набору на перші курси 1946–1947 навчального року передбачалося прийняти 250 студентів стаціонарного та 100 студентів заочного відділення. Виконувачем обов’язків директора новоутвореного інституту було призначено Я. Г. Левченка. Уже 9 лютого 1947 р. укладено акт передачі всіх цінностей відповідно до інвентаризаційних відомостей станом на 1 січня 1947 р. директором Львівського політехнічного інституту С. М. Ямпольським директорові Львівського сільськогосподарського інституту В. Ф. Третякову. Церемонія проходила в присутності представника Міністерства вищої освіти СРСР Р. С. Чеботарьова. Одночасно було передано й навчальне сільське господарство в Дублянах та лісове господарство в Янові (нині — Івано-Франкове Яворівського району). Цей важливий документ уже був затверджений печаткою сільськогосподарського інституту. На початку лютого сформовано склад керівництва інституту. Заступником директора з навчальної та наукової роботи призначено Н. І. Калужського, навчальну частину очолив Я. Г. Левченко, а з вересня — І. Б. Борсоєв, директором навчально-дослідного господарства став Г. А. Шуруба. Протокол № 1 організаційного засідання ради інституту зафіксовано 1 квітня 1947 р. У ньому зазначалося, що 20 членів ради в присутності представника міністерства прийняли план роботи на найближчий навчальний рік. У червні 1947 р. міністерство затвердило лише дві штатні посади деканів. Сільськогосподарським факультетом, який об’єднував агрономічну, плодоовочівницьку та механічну спеціальності, було призначено Д. В. Федорченка-Тихого — завідувача кафедри тракторів і автомобілів. Лісогосподарський факультет очолив М. В. Давидов.  Навчальний корпус інституту у Львові, площа Св. Юра, 1 Навчальне господарство використовували як підсобне — для забезпечення інституту харчами; воно перестало бути базою для підготовки фахівців і проведення наукових спостережень. Студентів І та ІІ курсів, які навчалися у Львові, було переселено до дублянського гуртожитку, незважаючи на те, що вони двічі на день змушені були долати пішки шестикілометрову відстань. На забезпечення транспортом не вистачало коштів. Доволі складною була ситуація на механічному факультеті. В 1945–1946 навчальному році група майбутніх сільських механізаторів вищої кваліфікації навчалася при механічному факультеті Політехнічного інституту. Створення відповідного факультету у самочинному інституті засвідчило, що навчальна база для загальнотехнічних предметів відсутня, а для спеціальних — перебуває в жалюгідному стані. Наприклад, на кафедрі тракторів й автомобілів не було жодного авто. У лютому 1947 р. директор інституту В. Ф. Третяков звернувся по допомогу до Комітету у справах вищої школи при Раді Міністрів УРСР, а 26 квітня цього ж року Міністерство вищої освіти СРСР видало наказ про допомогу Львівському сільськогосподарському інституту. Згідно з цим документом директор Політехніки С. М. Ямпольський надав у користування кафедрам новоствореного інституту всі необхідні для нормального проведення навчального процесу лабораторії, зокрема загальнотехнічні, фізичні, хімічні, лабораторію геодезії та ін. Також відповідно до постанови місцевих органів влади для студентів молодших курсів виділили гуртожиток. Інститут помалу набирав сили. Наказом № 208 від 10 жовтня 1947 р. у складі факультетів було затверджено такі кафедри: 1. На агрономічному, плодоовочевому і факультеті механізації сільського господарства: кафедри основ марксизму-ленінізму, політекономії, вищої математики, органічної та фізколоїдної хімії, фітопатології, деталей машин та механізмів, тракторів і автомобілів, сільськогосподарських машин, опору матеріалів, землеробства і рослинництва, агрохімії та ґрунтознавства, селекції та насінництва, плодоовочівництва, технології та зберігання сільськогосподарських продуктів, економіки й організації сільського господарства, тваринництва. 2. На лісогосподарському і землевпорядному факультетах: кафедри іноземних мов, фізики і метеорології, геодезії, нарисної геометрії, неорганічної та аналітичної хімії, гідротехмеліорації та інженерно-будівельної справи, ботаніки й фізіології рослин, зоології та ентомології, лісівництва, дендрології, лісових культур і механізації лісогосподарських робіт, лісової таксації й організації лісового господарства, експлуатації лісу, військової підготовки, фізичного виховання та спорту. У 1946–1947 навчальному році у виші викладало 69 фахівців (дві професорські посади обіймали доктори наук); штатний розпис наступного року передбачав 91 посаду, 89 з яких були заповнені. В інституті працювали: один професор-доктор; два професори; 15 доцентів, кандидатів наук; три доценти; 20 старших викладачів; 48 асистентів.  Наказ про створення факультетів Львівського сільськогосподарського інституту Перехідний 1946–1947 навчальний рік завершили 127 агрономів, 144 студенти плодоовочевого профілю, 260 лісогосподарників і 36 майбутніх інженерів-механіків. Дипломи фахівців вищої кваліфікації одержали п’ятеро агрономів і 17 лісогосподарників. Кращими випускниками названо В. М. Іздрика та В. Г. Вольського. Перший повноцінний навчальний рік (1947–1948) відзначився захистом двох докторських дисертацій. Тоді дипломи докторів сільськогосподарських наук отримали Г. С. Кияк і М. В. Давидов; кандидатом сільськогосподарських наук став Н. М. Горшенін, а список учених-хіміків поповнив А. Г. Чорний. Варто згадати ще кілька важливих подій на початку діяльності інституту. Оскільки в 1946 р. дублянські торфові масиви було передано торфопідприємству, припинила свою діяльність торфоболотна станція; наукові дослідження зійшли нанівець. Неодноразові звернення дирекції інституту до державних інстанцій, зокрема до Голови Ради Міністрів УРСР М. С. Хрущова, мало зарадили справі. Нарешті в квітні 1948 р. ухвалою Ради Міністрів УРСР інститутові повернуто 30 га торфоболотних масивів. Однак час було згаяно, й відома в минулому на всю Європу своїми науковими доробками дублянська торфоболотна станція не могла відновити своєї потужності. Початок 1948 р. відзначився змінами в організації факультетів інституту. Наказом міністра вищої освіти за № 436 від 1 квітня 1948 р. у Дублянах припинено діяльність факультету плодоовочівництва. Масове розгортання електрифікації західних областей України, інтенсифікація використання електроенергії в сільськогосподарському виробництві спонукали організувати підготовку фахівців-електриків і започаткувати діяльність електротехнічного факультету. План набору на перші курси наступного 1948–1949 навчального року передбачав зарахування по 50 студентів на всі факультети: агрономічний, лісогосподарський, землевпорядний, механізації сільського господарства та електрифікації. 1 вересня 1948 р. лісогосподарський факультет інституту було реорганізовано в лісомеліоративний, а наступного року призупинено набір на перший курс. Остаточно вишкіл спеціалістів лісового профілю в інституті припинено наказом міністра вищої освіти СРСР за № 498 від 16 вересня 1954 р., а навчальну базу передано Львівському лісотехнічному інституту. У серпні 1948 р. інститут отримав у своє розпорядження навчальний корпус на площі Св. Юра, 1. Тут було розміщено адміністрацію. На молодших курсах повністю реорганізували навчальний процес і в такий спосіб позбулися приймацької залежності від Політехнічного інституту. В цей же час вийшов у світ перший номер загальноінститутської багатотиражної газети «За соціалістичне землеробство». Із перших днів діяльності інститут перебував під посиленим адміністративним та ідеологічним тиском Міністерства вищої освіти та місцевих партійних і радянських органів влади. Регламентувалося все до найменших дрібниць: проводили постійну, нікому не потрібну звітність, нескінченні слухання різних питань у супроводі численних комісій. Від традиційних демократичних устроїв європейської вищої школи не залишилося жодного сліду. Постійний політичний чи адміністративний тиск лякав студентів. Замість того, щоб розвивати бажання здобувати знання, навчання ставало примусовим. Це, безперечно, сприяло формуванню в студентів «радянського способу життя та радянського мислення на основі рабської психології». Друга половина 40-х років ХХ ст. позначена розгортанням чергових сталінських репресій, що особливо стосувалося наукової інтелігенції. Оговтавшись від війни, влада почала прискіпливо цікавитися «хто є хто». Перед працівниками університету неодноразово ставилися питання: «Чи перебував під окупацією, якщо так, тоді що там робив?»; «Чи потрапляв у полон?»; «Хто були батьки та чи мали стосунок до білих та інших «банд»?»; «Хто з близьких репресований, чи є знайомі за кордоном?». Зачіпок, щоб змусити людину жити в атмосфері постійного страху перед завтрашнім днем, який гнітив і паралізував, було більш ніж достатньо. Крім цього, невід’ємним складником науки стала боротьба з витворами «гнилої буржуазної науки», особливо з такими «псевдонауками», як генетика та кібернетика; викорінювалися різні «космополітизми». Стверджувалася чистота «передової радянської та вітчизняної науки» і, нарешті, заборонялося «схиляння перед Заходом».  Посвята у студенти на заочному відділенні економічного факультету, 1980 р. Якою ж була діяльність інституту в цей період? У жовтні 1947 р. надійшов наказ Управління у справах вищої школи при Раді міністрів УРСР «Про покращання викладання і політично-виховної роботи у вищих навчальних закладах Української РСР», який мав стати першочерговою темою для обговорення на засіданні ради інституту. Тут чи не вперше наголошувалося на недопущенні «низькопоклонства перед західною наукою». Лютий 1948 р. ознаменувався серією директивних указівок із Міністерства вищої освіти СРСР. У цих документах подано переконливі рекомендації викладачам підвищувати свій ідейно-політичний рівень, навчатися у вечірньому університеті марксизму-ленінізму, вдосконалювати науково-педагогічну майстерність. Водночас ХVІ Пленум ЦК ВЛКСМ виніс ухвалу про покращення ідейно-виховної роботи у вищих навчальних закладах і технікумах, яка стосувалася студентської молоді. Комуністичний режим мав власний, своєрідний підхід до науки. З нагоди десятої річниці зустрічі Й. Сталіна з ученими, спираючись на його тезу про партійність у науці, рада інституту своїми ухвалами підкреслює досягнення передової радянської мічурінської агрономічної науки, піддаючи нищівній критиці роботи західних учених. Філософське обґрунтування цих тверджень у своїй промові подає тодішній секретар парторганізації інституту П. Г. Мар’єв. Зрештою, без жертв обійтися не могло. На початку 1948–1949 навчального року за безідейність у навчальній та науковій роботі звільнено з посад завідувачів кафедри тваринництва В. П. Щербину та кафедри селекції й насінництва А. І. Журбіна. Спеціальна комісія використала як компромат конспекти лекцій цих педагогів, які примусово відібрала в студентів. Зазначені посади посіли доцент Г. П. Западнюк і науковий працівник В. В. Зубов, який згодом, не маючи наукового ступеня, під час обговорення стенограми його лекції був розкритикований радою інституту за відсутність «педагогічного досвіду та ерудиції в цьому питанні». 29–30 вересня 1948 р. ректорат провів розширене засідання ради інституту з порядком денним «Про новий етап розвитку матеріалістичної біології», а головний реферат теми виголосив директор інституту В. Ф. Третяков. Підставою для проведення ради стала промова академіка Т. Д. Лисенка на 48-й сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. Леніна на тему «Про стан у біологічній науці», яку схвалив ЦК ВКП (б). Доповідач у своєму виступі розглянув теоретичні засади проблеми, використавши матеріали, що надсилали з московських центральних партійних органів. Суть доповіді полягала в нищівній критиці теорій Менделя, Моргана, Вейсмана щодо спадковості й мінливості в організмах та у звеличенні наукових досягнень радянських учених — Лисенка, Мічуріна, Вільямса.  Збирання багатого врожаю інституту  У науково-дослідній майстерні СПТБ Подекуди з трибуни звучали смішні й водночас обурливі вислови. Наприклад, тодішній директор навчгоспу Я. Г. Левченко дійшов висновку, що відхилення від мічурінської теорії і практики призвело до втрати врожаю і «посадило» господарство «на конюшину». Завідувач кафедри тваринництва доцент Г. П. Западнюк звинуватив свого попередника В. Щербину в тому, що він, послуговуючись антинауковою практикою, довів до виродження піддослідного хряка. Тогочасний декан факультету механізації сільського господарства Н. П. Левченко стверджував, що плуг призначений лише для перевертання пласту ріллі й приорювання бур’янів, а використання двох тисяч різновидів плугів на заході не має науково обґрунтування і є лише наслідком конкурентної боротьби. Наведення матеріалів з протоколу засідання ради інституту не мало на меті принизити гідність чи добре ім’я вищезгаданих учених, їхній науковий авторитет і порядність безсумнівні. Умови тодішнього тоталітарного режиму були такі, що виступи на зборах не завжди відповідали переконанням тих, хто виступав. Тогочасний розгром генетики на довгі роки загальмував розвиток біологічних наук у СРСР. Із прийняттям постанови радою інституту почалася перебудова навчального процесу та наукової діяльності. Переглядові підлягали навчальні плани й програми, з бібліотеки було вилучено «безідейну» літературу, ґрунтовно змінено тематику наукових досліджень, надано перевагу травопільній системі господарювання. Не лишилися поза увагою й заходи з посилення ідейно-виховної роботи в колах студентів, професорсько-викладацького складу і працівників інституту. Пояснень потребують причини заперечення генетики як науки, що пройшла майже сторічне теоретичне й експериментальне випробування. Чому розгромлено цілу плеяду вчених-генетиків у Радянському Союзі й заборонено важливу галузь біологічної науки? Наукові досягнення, наприклад, Томаса Моргана — президента Національної академії наук США впродовж 1927–1931 рр., члена-кореспондента з 1923 р. і почесного члена АН СРСР з 1932 р., лауреата Нобелівської премії 1933 р. — були незаперечні. Звісно, виконувалося політичне замовлення. Визнання законів спадковості в біології не могло спростувати аналогічні твердження щодо суспільних явищ. У цьому разі треба було визнати закономірною любов людини до традицій предків, мови, рідної землі й свого краю, повагу до недавніх і далеких історичних подій, зрештою, і почуття до Вищих Сил природи. Проте це не могло задовольнити радянську ідеологію і ставило під сумнів мічурінсько-лисенківські методи виховання нового покоління інтернаціоналістів чи «радянських людей». Ідейно-політичний тиск згодом не припиняється. На авансцені з’явилися «свіжі ідеї» та проводився пошук нових «ворогів». Нищівної критики зазнала кібернетика та метафізика, звеличувався внесок російських учених у скарбницю світової науки. Наприклад, Вольтова дуга раптом перетворилася на дугу Петрова. Замість добре відомого у світі винахідника радіо Марконі, авторство цього епохального винаходу передали російському вченому Попову. Апогеєм цих подій стали заходи з ушанування 70-ї річниці від дня народження Й. Сталіна. Загибель Я. Галана в жовтні 1949 р. зумовила посилення репресій у Західній Україні, зокрема в навчальних установах Львова. Зі спогадів тогочасних студентів Ю. М. Носова і С. Я. Волинця стає відомо, що в горнило цих акцій потрапив і Д. В. Федорченко-Тихий. Його було звинувачено в причетності до петлюрівського руху, виключено з комуністичної партії і звільнено з інституту. Вельми здібному інженерові та чудовому педагогу Є. Т. Мартинову інкримінували співпрацю з німецькою адміністрацією в Харкові. Для нього було організовано провал під час складання кандидатського іспиту з іноземної мови, в результаті чого він втратив можливість захистити вже завершену кандидатську дисертацію. Перелік таких «акцій» можна продовжувати. Незважаючи на те, що в цей період більшість студентів були українцями, в інституті панувала російська мова. Службова документація, зовнішнє і внутрішнє листування, протоколи інститутських рад і зібрань велися здебільшого російською. Українською виступали лише кілька осіб, серед них — професори Володимир Кучер і Григорій Кияк, доценти Василь Тракало та Роман Красіцький. Водночас недостатнє знання російської мови було підставою для відмови студентам у виїзді на роботу за розподілом в інші республіки Союзу. Це «змусило» директора інституту звернутися до керівних органів із проханням замінити вивчення іноземної мови на російську, на що в травні 1952 р. було отримано дозвіл. Згодом у Західних регіонах УРСР із випускників інституту та інших вишів Львова сформувалася нова плеяда викладачів. Кількість україномовних занять зросла до 50–60%. На початку 50-х рр. в інституті відбуваються організаційні зміни. За наказами Міністерства вищої освіти СРСР від 25 жовтня 1950 р. утворено факультет економіки та організації сільського господарства, а 15 травня 1951 р. поновлено набір студентів на плодоовочевий факультет. Обидва факультети розпочали навчальний процес із 1951–1952 навчального року. З 1 лютого 1952 р. в інституті розпочато підготовку фахівців високої кваліфікації на семи факультетах: агрономічному, плодоовочевому, лісомеліоративному, економіки й організації сільського господарства, механізації сільського господарства, електрифікації сільського господарства та землевпорядному. В той час там навчалося 1368 студентів, із них 1018 — у Львові та 350 — у Дублянах. Із лютого 1950 р. в інституті запроваджено одномісячні курси підвищення кваліфікації голів колгоспів, які згодом переросли в окремий факультет. У приміщеннях, нашвидкуруч пристосованих під гуртожитки, переважно з кімнатами на десять і більше осіб, мешкала більшість львівських студентів. Деякі студенти винаймали помешкання у приватних осіб, а витрати на оплату почасти компенсували коштом інституту. В Дублянах проблему зі студенським житлом вирішили частково — переобладнали костел у селі Малехові на житло. Це приміщення передали інституту в березні 1956 р. Проблема організації навчальної бази й надалі залишалася не вирішеною. Особливо це відчувалося на інженерних факультетах. Без лабораторій викладали такі дисципліни: «Ремонт тракторів і автомобілів», «Технологія металів», «Деталі машин», «Трактори й автомобілі», «Теплотехніка й термодинаміка», «Електричні мережі та електричні станції», «Використання електроенергії в сільськогосподарському виробництві», «Аерофотографія» тощо. Нестача навчальних площ змушувала інститут шукати виходу зі скрути. Викладачі активно дискутували щодо можливості будівництва нового навчального корпусу на місці інститутського саду, розташованого на території колишнього монастиря (нині там побудовано нові навчальні корпуси Університету «Львівська політехніка»). Всі ці проблеми вдалося подолати тільки після завершення капітального будівництва інституту й остаточного переселення всіх кафедр у Дубляни. Ще однією важливою подією в житті університету стала ухвала виконкому Львівської обласної Ради депутатів трудящих № 1220 від 26 червня 1952 р.: із 15 липня цього ж року до Дублян було відкрито перший післявоєнний автобусний маршрут, що пролягав від пл. Б. Хмельницького по вул. Міцкевича, пр. Леніна, вул. Б. Хмельницького й далі до Дублян. До цього часу на цьому маршруті лише двічі на день курсував один інститутський автобус для викладачів і, за потреби, окремих студентських академічних груп. Варто відзначити також деяке пожвавлення наукової діяльності в інституті. Протягом 1949–1952 рр. працівниками вишу видано 56 наукових праць, захищено три докторські та шість кандидатських дисертацій. Потреба в реформуванні господарських механізмів і кадрові зміни в центральних державних і партійних органах після смерті Сталіна в 1953 р. стали причиною змін адміністративного підпорядкування інституту. На підставі постанови Ради міністрів СРСР № 1565 від 20 червня 1953 р. із вересня 1953 р. інститут було підпорядковано Головному управлінню вищої освіти Міністерства культури СРСР. Невдовзі, а саме 29 березня 1954 р., наказом міністра вищої освіти СРСР за № 35 інститут перейшов у відомство Головного управління сільськогосподарських вищих навчальних закладів цього ж Міністерства. Минув рік, й ухвалою Ради міністрів СРСР № 570 від 25 березня 1955 р. було створено союзно-республіканські міністерства вищої освіти. Інститут перейшов у підпорядкування міністерства вищої освіти Української РСР. Зрештою, відповідно до рішення ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР № 774 від 19 липня 1956 року, з метою наближення сільськогосподарської науки до виробництва, утворено Управління сільськогосподарських навчальних установ Міністерства сільського господарства СРСР на чолі з В. Єлютіним, під оруду якого було переведено Львівський сільськогосподарський інститут і його навчальне господарство. Вересень 1953 р. відзначився одним із перших Пленумів ЦК КПРС, проведених під керівництвом М. С. Хрущова. Його було присвячено реорганізації сільськогосподарського виробництва. Згідно з прийнятими ухвалами для перебудови технічної служби села в машинно-тракторні станції виряджали інженерів із промислових підприємств. Це спричинило термінову перекваліфікацію інженерів із промисловців, розширення й покращення підготовки механізаторів, прискорення інженерного навчання фахівців із середньою спеціальною сільськогосподарською освітою. У формуванні навчальної бази інституту допомогли машинно-тракторні станції, які передали вишу необхідну сільськогосподарську техніку. Професорсько-викладацький склад інституту у 1950–1990-х роках
Організаційні зміни тривали в інституті й надалі: наказом міністра вищої освіти СРСР № 1134 від 6 листопада 1954 р. ліквідовано лісомеліоративний факультет інституту та приєднано його до лісогосподарського факультету Львівського лісотехнічного інституту. Водночас заочні відділення інституту реорганізовано в заочні факультети; припинився вишкіл фахівців вузького профілю; започатковано підготовку широкопрофільних спеціалістів. У 1955 р. ліквідовано агрономічний факультет Чернівецького університету, а студентів переведено на навчання в Дубляни. Загалом у 50-х рр. ХХ ст. настав період відносної стабілізації діяльності інституту. Назрівала перспектива його подальшого розвитку, сформувалася організаційна структура управління навчальним, науковим, господарським та іншими процесами. Навчальний заклад очолювали ректори, яких призначали наказом того міністра, в підпорядкуванні якого перебував інститут. Очільнику вишу допомагали проректори з навчальної та наукової роботи, заочної освіти, підвищення кваліфікації, господарської частини, головний бухгалтер, яких за поданням ректора призначало міністерство, а також декани факультетів. Колективними органами, які формували стратегію розвитку інституту, були: рада колективу та вчена рада інституту, куди входили члени ректорату, завідувачі кафедр, провідні науковці, керівники адміністративних підрозділів, представники громадських організацій тощо. Керівництво факультетами реалізувала рада факультетів разом із деканами, обраними за конкурсом терміном на п’ять років; заступників деканів призначав ректор. Безпосередніми виконавцями навчальних і наукових програм були колективи кафедр на чолі із завідувачами, яких також переобирали за конкурсом кожні п’ять років. Уся діяльність колективу була під пильним контролем і керівництвом партійної організації інституту.  Під час зустрічі з космонавтом СРСР В. І. Севастьяновим Наступником Володимира Феодосійовича на посаді директора Львівського сільськогосподарського інституту став Михайло Тимофійович Гончар, наказ про призначення якого 8 лютого 1960 р. підписав міністр сільського господарства УРСР М. С. Співак. Новий директор інституту добре розумів, що перед ним постала проблема будівництва навчальних приміщень, гуртожитків для студентів, житла для викладачів і співробітників. Навчальний заклад не мав типових лекційних аудиторій, які могли б уміщувати по 150–200 осіб. Щоправда, в той час завершувалася розробка проектно-кошторисної документації великого будівництва в Дублянах. У травні 1960 р. план генерального будівництва Львівського сільськогосподарського інституту затвердив міністр сільського господарства УРСР М. С. Співак. Характерно, що розроблений проект передбачав об’єднання двох інститутів — сільськогосподарського й зооветеринарного. Проти об’єднання виступили керівництво й колектив зооветеринарного інституту, й згодом цей процес припинився. Натомість виникли проблеми із запровадженням проектно-кошторисної документації, яку готували для двох навчальних закладів. Уся інфраструктура була розрахована на 2400 студентів. Проте вже на початку 70-х рр. у Львівському сільськогосподарському інституті навчалося 3000 студентів на денному відділенні та стільки ж на заочному. Замовником на будівництво став інститут. Генеральними підрядниками в різні часи були будівельні організації тодішніх трестів «Львівпромбуд» та «Львівсільбуд». У цей же відповідальний період вирішувалася й проблема газифікації. Між Львовом і Дублянами було прокладено газопровід завдовжки 8 км. На початку 60-х рр. ХХ століття у Львівському сільськогосподарському інституті функціонували такі факультети: агрономічний, економіки й організації сільського господарства, механізації сільського господарства, електрифікації сільського господарства та землевпорядний. Щоправда, факультет електрифікації згодом було закрито, а спроба одержати план набору на цей факультет провалилася. Контингент студентів у 1950–1990-х роках
За сприянням творчих спілок, адміністрації області, а також ректорату інституту в 1965 р. на спеціальність «Архітектура» було зараховано 25 абітурієнтів. Навчальний процес проводили на базі кафедри планування сіл землевпорядного факультету. В 1970 р. створено кафедру сільськогосподарської архітектури, а в 1971 р. архітектурний відділ реорганізовано в архітектурний факультет інституту. Восени 1965 р. весь інститут остаточно переведено в Дубляни. На той час уже було зведено корпуси агрономічного факультету та факультету механізації сільського господарства, а після них постав головний навчальний корпус, який і понині є окрасою Дублян. Тут було розташовано адміністрацію, машинолічильну станцію, бібліотеку, кафедру фізичного виховання зі спортивною залою, а також кафедри економічного та землевпорядного факультетів. У 60-х рр. у Дублянах споруджено шість гуртожитків, кожний з яких розраховано на 400 осіб, низку житлових будинків, дитячий садок. Зауважмо, що тодішнє чинне законодавство всю відповідальність за набір, виховання викладачів покладало на директора, згодом — ректора інституту. Відповідальним за цю справу був також і партійний комітет. У 1963 р. сільськогосподарські виші Радянського Союзу було переведено в підпорядкування Міністерства сільського господарства СРСР. Тут було створено Головне управління вищої і середньої сільськогосподарської освіти, яке очолив професор В. Ф. Красота. Вже в перші місяці своєї роботи на цій посаді він відвідав Дубляни.  Посвята у студенти. Документи вручає І. І. Тимошенко, 70-ті рр. ХХ ст. У повоєнний час було досить складно сформувати колектив інституту. Тиск партійної системи призводив до постійної недовіри до місцевих спеціалістів. Більшість викладачів, які працювали в Дублянах до війни, виїхали до Польщі, інші як політичні емігранти опинилися в інших країнах світу, деякі зазнали політичних гонінь. Після Другої світової війни в інституті дуже гостро відчувалася нестача кваліфікованих педагогів. На вакантні місця запрошували не найкращих, до того ж не українськомовних фахівців з інших регіонів країни. Часом викладачами ставали вчорашні працівники заводів, проектно-конструкторських установ та управлінь, а на кафедри суспільних наук призначали амбітних функціонерів партії. Друга світова війна, німецька окупація, національно-визвольні змагання в повоєнні роки, а також депортація українців у далекий Сибір майже звели нанівець шкільництво Львівщини. Значна кількість студентів 40-х рр. були вихідцями з територій, розташованих на схід від Збруча, чимало були демобілізовані з фронту. Кількість студентів із західноукраїнських земель збільшилася лише з розвитком інституту, з утворенням і розширенням нових факультетів, навчальної та наукової бази. Поповнення викладацького складу інституту відбувалося на конкурсній основі кожні п’ять років. Після оформлення відповідних документів, ретельного обговорення кандидатів на кафедрах, партійних бюро факультетів і парткомі інституту вчена рада факультету або інституту приймала остаточне рішення. Перевагу надавали насамперед фахівцям із чіткою марксистсько-ленінською ідеологією, членам КПРС, кандидатам наук. Для викладачів, які сумлінно виконували свої обов’язки, процедура переобрання була формальною. Була налагоджена система підвищення кваліфікації та стажування професорів і викладачів інституту. Завдяки цьому щороку свої знання в межах колишнього СРСР удосконалювали майже 20% викладачів. Через ідеологію, бюрократію, відсутність коштів і незнання іноземних мов лише незначна кількість викладачів стажувалася за кордоном. Це, безсумнівно, позначалося на фаховості викладачів інституту, стримувало розвиток наукових досліджень, призупиняло впровадження досягнень світової дидактики в навчання. Незважаючи на це, наші викладачі все ж таки працювали за контрактами в деяких країнах світу. Наприклад, на Кубі були ґрунтознавці Ж. О. Пономаренко та В. Ф. Якобенчук, в Алжирі — геодезист Я. Є. Славський і математик А. Н. Мотовилюк, у В’єтнамі — ґрунтознавець А. М. Білан. Нормальне функціонування складного господарського комплексу інституту було б неможливим без злагодженої роботи всіх служб і підрозділів адміністративно-господарської частини, яку очолювали проректори з господарської роботи. Помітний слід у розвиткові господарської інфраструктури інституту залишив проректор О. А. Жура. Він очолив початок капітального будівництва в Дублянах; його справу продовжили О. Д. Журавський, Р. В. Козак та ін. Регулювання фінансових потоків здійснювали головні бухгалтери Я. С. Бабінський, І. Ф. Рашковський та С. І. Іванюк. Часто науково-педагогічним працівникам доводилося виконувати доручення у справах, які не входили в їхні обов’язки. Вони підміняли апаратних працівників управлінь сільського господарства під час перевірок готовності до сівби, збирання врожаю, стану заготівлі кормів, ремонту техніки тощо. Викладачів залучали до проведення семінарів, шкіл агрозоотехнічного навчання, до складання виробничо-фінансових планів господарств та ін. Усе це, а також велике педагогічне навантаження відривало від виконання науково-дослідної роботи. У 70-х рр. ХХ ст. здіснено спробу модернізувати підготовку фахівців організаційно-бюрократичними методами на основі комплексної системи управління якістю підготовки спеціалістів (КСУЯПС). Ідею про складання КСУЯПС висунули відділ науки й навчальних закладів Львівського обкому партії та Львівська рада ректорів. Її розробка була досить копіткою, вимагала залучення багатьох науково-педагогічних працівників та кваліфікованого керівництва. У ЛСГІ цю роботу очолювали: на стаціонарі — Т. П. Магазинщиков, а на заочних факультетах — С. І. Моков. Урешті-решт, завдання було виконано. Інститут видрукував збірку документів, які регламентували діяльність підрозділів інституту та службових осіб. Ця сізіфова праця ввібрала в себе офіційні постанови, накази, інструкції, розпорядження високих інстанцій та рекомендації щодо механізму контролю за їх виконанням. Щоправда, не всі підсистеми було завершено, адже подальше збирання матеріалу припинилося в час горбачовської перебудови. Водночас неабияку активність проявляло й Міністерство вищої освіти України, яке очолював міністр Г. Г. Єфименко. На жаль, творчу працю викладача, його самовдосконалення замінили на паперову тяганину. Випуск спеціалістів у 1950–1990-х роках
Студентське життя інституту. За результатами конкурсного відбору, відповідно до оцінок, отриманих на вступних іспитах, приймальна комісія проводила набір студентів на І курс. Найпопулярнішими в інституті були економічні спеціальності. Перевага під час зарахування на навчання надавалася абітурієнтам, які були вихідцями із села й направлялися на навчання сільськогосподарськими підприємствами. Вступні іспити приймали викладачі кафедр або наймані вчителі середніх шкіл. Навчальний процес проходив згідно з навчальними планами. Їх детально розробляли працівники міністерства — для кожної спеціальності окремо. Плани були обов’язковими для виконання, що, з одного боку, попереджувало неузгодженість в освіті, а з іншого — стримувало ініціативу колективів кафедр. Найпильнішу увагу приділяли викладанню комплексу політичних предметів (історії КПРС, марксистсько-ленінської філософії, наукового комунізму тощо). Ці дисципліни, за переконанням партійних ідеологів, сприяли формуванню в молоді радянського світогляду. Далі години навчання розподіляли за класичною схемою між фундаментальними, проміжними й фаховими предметами. Найкращі студенти отримували стипендії, які призначали відповідні комісії за рахунок бюджетних коштів (приблизно 60%) або ж колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських організацій та установ. Відмінники й студенти, які не отримували на сесії задовільних екзаменаційних оцінок, мали підвищені стипендії. Майже всім охочим студентам надавали житло в гуртожитках. Система довузівської підготовки сприяла підвищенню рівня знань молоді, яка вже мала виробничий стаж не менше року. Також тут навчалися юнаки, демобілізовані з лав Радянської армії. Для цього в 1969 р. в інституті відкрито підготовче відділення для стаціонару, де протягом року абітурієнти слухали курс лекцій за спеціальностями, які відповідали назвам факультетів. Відбір слухачів відбувався на конкурсній основі за результатами співбесіди. Після завершення навчання абітурієнти складали випускний іспит і, за відсутності незадовільних оцінок, зараховувалися на перший курс вишу. Випускники підготовчого відділення були старші за вчорашніх школярів й адаптовані до студентського життя, мали життєвий досвід, а тому ставали зразком для молодших студентів. Упродовж 1969–1980 рр. на підготовчому відділенні під керівництвом Тетяни Миколаївни Фоменко пройшли навчання 1011 майбутніх студентів. Одночасно в інституті діяли платні шести-, дво-, одномісячні та інші очно-заочні підготовчі курси, завдяки яким молодь покращувала свої знання. Сьогодні нікого не треба переконувати в тому, що основним завданням вищої школи є підготовка висококваліфікованих фахівців. Проте в радянський час побутувала думка, що студентів можна використовувати як джерело дешевої робочої сили на сільських господарствах. При цьому навчання відходило на другий план. Зрозуміло, що відлучення від навчання порушувало цілісність освіти. Це знижувало вимоги до рівня підготовки майбутніх фахівців, а як результат — викликало професійні труднощі на виробництві.  Факультет підвищення кваліфікації До остаточного перебазування інституту в Дубляни в 1965 р. навчально-наукова матеріальна база залишалася на передвоєнному рівні. На факультеті механізації сільського господарства обладнання та автомобілів майже не було — лише кілька довоєнних карбюраторних тракторів та автомобілів. Бракувало простої сільськогосподарської техніки, яка розташовувалася в довоєнному павільйоні, лабораторних місць для ремонту техніки, підручників і довідникової літератури. Для вивчення загальнотехнічних предметів доводилося просити дозволу на використання лабораторій Львівського політехнічного інституту, куди відряджали цілі групи. Уведення у використання нових навчальних корпусів у Дублянах суттєво розширило навчально-наукову базу інституту. Було створено нові дослідні поля, а навчальні та наукові лабораторії укомплектовано найновішим на той час обладнанням. Кардинальні зміни відбулися на факультеті механізації сільського господарства. Новий навчальний корпус і павільйон механізації сприяли ефективній організації навчального процесу і проведенню наукових досліджень. Допоміжний персонал кафедр забезпечував роботу лабораторного навчального та науково-дослідного устаткування на лабораторних і семінарських заняттях, виготовляв макети, плакати, таблиці, дрібне обладнання, вів необхідну документацію.  На архітектурному факультеті Не виникало проблем із працевлаштуванням молодих фахівців, які навчалися коштом господарств або організацій. Вони приступали до праці на тих сільських господарствах, які направляли їх на навчання. Єдиною перевагою радянської системи працевлаштування було лише те, що випускник мав гарантоване місце праці. Проте часто молоді фахівці змушені були працювати не там, де хотіли або могли, а в місцях, наданих під час розподілу. Наприклад, у 60-х рр. ХХ ст. випускників-механіків направляли освоювати цілинні землі Казахстану, тож не завжди випускники прибували на визначене місце праці.  Навчальна лабораторія кафедри хімії  Практичні заняття в полі Видатні вчені інституту та науково-дослідна діяльність. Одночасно з виконанням основного завдання — підготовкою висококваліфікованих фахівців для сільського господарства — колектив інституту проводив інтенсивну науково-дослідницьку роботу, домагався впровадження результатів наукових досліджень у виробництво. Відповідальними за це були проректори з наукової роботи. Сумлінно виконував свої обов’язки на цій посаді Роман Іванович Тринько, який працював проректором протягом 15 років. У 1989 р. його було обрано ректором інституту. Проректорами з наукової роботи в різний час були: к. б. н., доц. Г. А. Шуруба (1954–1963), д. е. н., проф. В. Г. Галанець (1963–1974), д. е. н., проф. Р. І. Тринько (1974–1989), д. т. н., проф. О. Д. Семкович (1989–1993).  На виставці наукових досягнень інституту Професор Г. С. Кияк — автор підручників із рослинництва й луківництва, які багато разів перевидавалися і сприяли підготовці не однієї тисячі українських фахівців-аграріїв. Григорій Степанович, великий патріот України, був відомий не лише на Батьківщині, а й далеко за її межами. В повоєнні роки його обирали депутатом Верховної Ради СРСР. Він був єдиним ученим, нагородженим найвищою нагородою радянської імперії — орденом Леніна, а також іншими нагородами. Григорій Степанович був обраний членом-кореспондентом НАН України, кілька десятків років очолював кафедру рослинництва. Колектив науковців Львівського сільськогосподарського інституту з часом зростав. Під впливом окремих учених формувалися основні напрями наукової роботи. В 1960 р. у Львівському сільськогосподарському інституті викладачів з ученими ступенями і званнями було близько 40%. На той час у виші працювали лише троє докторів наук, професорів: Г. П. Западюк, Г. С. Кияк та І. Д. Нечипорчук. Усі вони працювали на агрономічному факультеті. Згодом докторські дисертації захистили М. Б. Гіліс, В. П. Ступаков, В. Ф. Третяков, О. Д. Шулейкін, Й. Д. Черниш.  Доценти О. С. Картавий, П. Д. Завірюха, Я. В. Шаян беруть участь у роботі студентської наукової конференції У різні роки керівництво інституту підтримувало кандидатів наук; завершити докторські дисертації мали змогу доценти В. Г. Галанець, В. В. Добрецова, Л. М. Каллер, М. А. Павчак, Д. Д. Прокопенко, Є. Ф. Форнальчик та інші. Поповненню колективу інституту висококваліфікованими фахівцями, молодими кандидатами наук сприяла налагоджена система їх підготовки — аспірантура. Через неї пройшло багато сьогоднішніх доцентів і професорів. Становлення та наукове зростання дисертантів і здобувачів стало можливим завдяки цілеспрямованій праці їх наукових керівників. Вагомий внесок у виховання когорти молодих науковців ЛНАУ зробили Г. А. Андрущенко, С. В. Бегей, В. Г. Галанець, М. Т. Гончар, Г. С. Кияк, Г. І. Крилова, В. А. Павчак, О. Д. Семкович, Р. І. Тринько, О. Д. Шулейкін та ін. Молоді вчені інституту завжди мали труднощі із захистом кандидатських дисертацій, ще складнішими були умови захисту докторських. Пошуки опонентів, спеціалізованих учених рад по всьому Радянському Союзу, безпосередня організація процесу захисту вимагали неабиякої енергії та грошових витрат. Утворення в інституті спеціалізованих вчених рад для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата наук за спеціальностями «Економіка сільського господарства», «Економіка землекористування», «Агрохімія», «Рослинництво», «Кормовиробництво» і «Луківництво» дещо полегшило проблему. Фінансування наукових досліджень фахівців кафедр здійснювалося за рахунок бюджету шляхом урахування наукової роботи викладача в шестигодинний робочий день. Із річного фонду в 1548 годин на науково-дослідницьку роботу відводили не більше 150–200 годин. Коштів, запланованих на науку, ледь вистачало на відрядження, мізерні дотації досліджень та видання наукових збірників. Отож постала потреба пошуку інших джерел фінансування наукової праці. Частково проблема вирішувалася завдяки виконанню господарсько-договірних робіт. На кафедрах інституту їх проводили за договорами, укладеними безпосередньо із замовниками наукових досліджень або за посередництвом науково-дослідного сектору, який організовував заходи, складав угоди й акти про завершення робіт, оформляв документацію, сприяв упровадженню наукових досліджень у виробництво, здійснював фінансування й виплату винагород за виконані роботи тощо. Науково-дослідний сектор було створено і 1962 р. Упродовж багатьох років його очолював І. С. Цаплін. Виконавцями господарсько-договірних дослідницьких робіт було в середньому 130 викладачів, 300 студентів та 120 штатних працівників. До 1982 р. у науково-дослідних роботах брали участь понад три тисячі студентів, 400 з яких захистили дипломні проекти. Тематика робіт відповідала напрямам наукової діяльності факультетів і кафедр. Так було об’єднано розпорошені підрозділи, а науково-дослідна робота в інституті одержала солідну матеріальну підтримку виробництва. З метою залучення студентів до наукової роботи, проведення наукових і прикладних досліджень, дослідно-конструкторських і проектно-пошукових робіт для сільського господарства в 1963 р. було створено студентське проектно-технологічне бюро, де викладачі та студенти виконували проектні та конструкторські роботи на замовлення виробництва.  Академік О. Д. Семкович Тематику проектно-конструкторських робіт визначав замовник. Викладачі й студенти розробили низку складальних автоматів і ліній для заводів — продуцентів рільничої техніки, десятки проектів реконструкції ремонтних майстерень системи «Сільгосптехніка», сотні проектів будівництва й реконструкції тваринницьких приміщень і цілих тваринницьких комплексів, машинних дворів та інших об’єктів. У студентів з’явилася можливість поєднувати навчання із виконанням проектно-конструкторських і пошукових робіт, розширювати свій фаховий світогляд, а також поповнювати скромний студентський бюджет. Згодом на землевпорядному факультеті організували студентську землевпорядну експедицію, яка впорядковувала земельні ресурси господарств. На агрономічному — створено науково-дослідний інститут картоплі для виведення нових сортів і гібридів картоплі та відділ насінництва. Рекультивацію земель, випробування нових форм мінеральних добрив, розробку повноцінних раціонів годівлі тварин тощо виконували неінженерні кафедри на підставі міжгосподарських угод. Зусиллями працівників підрозділів науково-дослідного сектору та адміністративно-господарської частини були облаштовані такі приміщення: механічна майстерня для виготовлення та впровадження дослідно-конструкторських розробок, служба стандартизації, фото-кіномножильна лабораторія (яка згодом переросла в ротапринтову дільницю й друкарню), що забезпечувала потреби не тільки наукової, а й навчальної частини. На жаль, економічна криза кінця ХХ ст., яка охопила країну, негативно позначилася на господарсько-договірних роботах — зменшилися кількість замовників та відповідно обсяги робіт. Наукові доробки вчених інституту потребували широкого висвітлення. Публікації в республіканських і союзних спеціалізованих періодичних наукових виданнях не могли охопити всі напрацювання інституту. Необхідно було організувати власну видавничу діяльність. Спочатку було запроваджено посаду редактора. Згодом у 1983 р. за наказом Держагропрому СРСР створено редакційно-видавничу групу, реорганізовану в 1986 р. у редакційно-видавничий відділ, який від часу його створення очолює п. Марія Забор. Видання збірників наукових праць — їхнього обсягу (не більше 50 обліково-видавничих аркушів щороку), змісту, мови тощо — було регламентовано міністерськими планами. Перед друком матеріали проходили прискіпливі перевірки експертної комісії та цензури в ОБЛЛІТ. Комісія відстежувала заборонені для оприлюднення дані. До 1964 р. в інституті видали 24 збірники наукових праць — переважно російськомовні, а з 1965 по 1975 рік — 69 видань, із них 47 — українською. Середньорічний обсяг виданих збірників змінювався не суттєво, але українськомовних майже не було. Річ у тім, що від високих партійних органів надійшли «рекомендації» видавати наукові збірники виключно російською. Мотивація — незручність для читачів Казахстану чи Новосибірська, які не зможуть зрозуміти зміст видання.  Зустріч із львівським письменником Романом Іваничуком Вольський Василь Григорович — доктор сільськогосподарських наук. У 1948 р. закінчив Львівський сільськогосподарський інститут. У 50-х рр. працював науковим співробітником і директором Інституту землеробства й тваринництва західних районів України. Автор понад 100 наукових праць, був членом редколегії журналу «Вісник сільськогосподарської науки». Іван Васильович Весоловський — доктор сільськогосподарських наук, завершив навчання на агрономічному факультеті інституту в 1950 р. Упродовж 1985–1991 рр. — професор, завідувач кафедри загального землеробства Української сільськогосподарської академії. Фахівець у царині дії гербіцидів на бур’яни і культурні рослини та технології їх застосування. Автор понад 150 наукових праць.  Диригент Стефан Турчак — гість колективу інституту, 1982 р. Михайло Андрійович Голубець — доктор біологічних наук, професор. 1953 р. закінчив лісогосподарський факультет Львівського сільськогосподарського інституту. З 1974 по 1991 р. — керівник Львівського науково-дослідного інституту ботаніки НАН України, заступник директора інституту. Народний депутат України 1990–1994 рр., голова комісії Верховної Ради України з питань екології та раціонального природокористування. Професор кафедри морфології та систематики рослин Львівського національного університету ім. І. Франка. Дійсний член УЕАН, Академії лісівничих наук та Наукового товариства ім. Шевченка. Автор понад 320 наукових праць, зокрема 15 монографій. Іван Романович Михасюк — доктор економічних наук, професор. У 1958 р. закінчив економічний факультет Львівського сільськогосподарського інституту. З 1975 по 1984 р. — декан економічного факультету та завідувач кафедри економічного й соціального планування Львівського національного університету ім. І. Франка. Автор понад 280 наукових праць. Підготував 30 кандидатів і п’ятьох докторів наук. Анатолій Сергійович Матвієнко — державний діяч, депутат Верховної Ради України. Закінчив факультет механізації сільського господарства в 1975 р.  Лекція в головному корпусі ЛСГІ у Дублянах Іван Микитович Демчик — заступник міністра аграрної політики України. Випускник економічного факультету 1957 р. Для студентів сільськогосподарських навчальних закладів особливе значення мала практична підготовка. Навчальну виробничу переддипломну практику студенти ЛСГІ проходили в інституті, навчальному господарстві або підприємствах й організаціях, з якими для кожної спеціальності були укладені відповідні угоди. В 70-х рр. минулого століття по десятеро студентів агрономічного та механічного факультетів упродовж місяця практикувалися в господарствах Польщі (тоді — Польської Народної Республіки).  Спортивні змагання У 1958 р. у Львівській області утворено Трест плодоовочевих радгоспів, а на базі колишніх невеликих колгоспів поблизу Дублян розпочав господарську діяльність радгосп «Дублянський» із центральною садибою в селі Малехові. В 1960 р. цей радгосп відповідно до наказу міністра сільського господарства УРСР було приєднано до Львівського сільськогосподарського інституту. Тоді ж господарство в селі Колоденці передали місцевому колгоспу ім. Б. Хмельницького.  На архітектурному факультеті Свою продукцію навчгосп «Дублянський» реалізовував господарствам Львівської області, які вирощували насіння; обов’язкових державних поставок не було. Центральну садибу господарства інституту було розташовано в Дублянах. Тут працювали дирекція господарства, головні спеціалісти, розміщувалися транспортний осередок, комора тощо. Земельні угіддя розподілялися серед чотирьох відділків самостійних виробничих одиниць зі своїм земельно-господарським комплексом, тваринницькими фермами, тракторною бригадою, обліковою службою та ін. До першого відділку належали Малехів і Дубляни. До другого — із садибою в селі Грибовичі входили Малі Грибовичі, Гряда, Колонія Збиранка, Воля Гамулецька. Села Візенберг та Перемивки належали до третього відділку. Згодом до навчгоспу було приєднано села Малі Підліски та Ситихів, і на їхніх землях сформували четвертий відділок. Загалом землі учгоспу були доволі строкаті за структурою і не завжди придатні для інтенсивного ведення сільськогосподарського виробництва.  Голодування студентів у Києві, 1990 р. Понад півсотні тракторів, 20 зернових та інших комбайнів, 30 автомобілів та безліч іншої дрібної сільськогосподарської техніки безвідмовно працювали завдяки сумлінній роботі головних інженерів Ю. М. Токарського та А. М. Добринського, завідувача майстерні Ю. М. Яцишина, механізаторів Тадея та Євстахія Пирожаків. Винятковою працездатністю відзначалися головний зоотехнік В. М. Білик, зоотехнік із племінної справи М. М. Фармус. Вона доклала максимум енергії та фахових знань для здійснення селекційно-племінної роботи. До когорти цінних працівників слід віднести й головного бухгалтера Г. Д. Крисан та багатьох інших. Так, невтомна У. М. Шевчук упродовж 52 років працювала в інституті на різних посадах у рослинництві й тваринництві господарства; вона віддано трудиться дотепер.  Лабораторія теплотехніки Згодом, упродовж 1960–1989 рр., у навчгоспі «Дублянський» відбулися суттєві зміни й трансформація земель. За розпорядженням Ради міністрів УРСР за № 1020 від 10.08.1965 р., 1440 га угідь Грибовицького відділку з селом Гряда передали Львівській державній племінній станції. Значна частина земель сіл Малі Грибовичі, Збиранка, Воля Гамулецька відійшла до кролефабрики. У Грибовичах залишилася лише польова бригада. Чергове відторгнення земель від навчгоспу відбулося відповідно до розпорядження Ради міністрів УРСР за № 108 від 14.02.1969 р., коли було ліквідовано третій відділок у селах Візенберг й Перемивки і передано для організації Нестеровської племінної птахофабрики.  Плоди наукової діяльності Чисельною була партійна організація ЛСГІ. До її складу входили члени й кандидати в члени КПРС: викладачі, студенти, адміністративно-технічні працівники, робітники як інституту, так і навчгоспу. Для поточної роботи традиційно обирали партком, членом якого зазвичай був і ректор. На факультетах і виробничих підрозділах створювали парторганізації та партійні групи, до складу яких входило не менше трьох членів КПРС. Громадські організації інституту. Партійні збори всіх рангів, парткомівські ухвали дуже часто відзначалися демагогічністю. Партійні функціонери використовували їх для «перевиховання», прямих гонінь, підсилення страху і навіть приниження людської гідності. Партійний комітет інституту в різні періоди очолювали П. Г. Мар’єв, Г. М. Марченко, М. А. Голик, І. О. Толкачов, В. А. Павчак, О. І. Ситницький, П. М. Кондратенко, В. К. Здоровик, З. Е. Скринник і, нарешті, Б. І. Затхей, під час головування якого більшість членів КПРС повиходило з її лав, що призвело до розпаду самої організації. Комсомольська організація інституту була ідеологічною опорою парткому. Майже всі студенти були членами ВЛКСМ. Методи роботи комітету комсомолу, комсомольських організацій, комсомольських груп були подібні до партійних. Одночасно з виконанням партійних постанов вирішували питання мобілізації студентів на навчання, організації виховної, культурно-масової, спортивної роботи тощо. Комсомольцям не завжди подобалося підпорядкування партійним органам, адже це часто стримувало їхню ініціативу, обмежувало творчість. Водночас той позитивний вплив, який відчувався під час діяльності комсомолу в 60–80-х рр., нині потребує детального вивчення. Це стосується й роботи студентського профспілкового комітету. Присутність ректора й проректорів на засіданнях профкому, профспілкових зборах, звітних конференціях давала змогу враховувати багато справедливих нарікань на роботу гуртожитків, їдалень та буфетів, транспорту і зв’язку. Адміністрація інституту прислуховувалася до критичних зауважень стосовно організації навчального процесу та дозвілля студентів. Епоху перебудови колектив Львівського сільськогосподарського інституту зустрів з надією на зміни на краще. Проте напруга в суспільстві зростала, економіку «лихоманило». У скрутному становищі опинилися й виші України, зокрема Львівській сільськогосподарський інститут. У цей час Михайло Тимофійович Гончар завершив свою роботу на посаді ректора Львівського сільськогосподарського інституту. 29 грудня 1988 р. на цю посаду було обрано Романа Івановича Тринька.  Танцювальний колектив 21 січня, в День злуки, небайдужі українці вишикувалися від Івано-Франківська до Львова й Києва. В цьому дійстві поблизу села Острів узяли участь багато студентів і викладачів інституту. 25 лютого 1990 р. у Дублянах замайорів синьо-жовтий прапор. У цей час в інституті діяв міцний осередок Народного Руху України за перебудову. Ректора інституту Р. І. Тринька обрали депутатом Львівської обласної ради першого демократичного скликання. 9 квітня розпочалася її перша сесія, й депутати на урочистій церемонії під звуки національного гімну «Ще не вмерла Україна» підняли синьо-жовтий прапор над Львівським театром опери та балету. Це був період пробудження українського народу, його віри й надій на утвердження незалежності України, яка вже й справді була не за горами. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка окрилила народ і підсилила його прагнення до волі. На той час в Україні ще існував комуністичний уряд Віталія Масола. Непростою була політична ситуація і в самій Верховній Раді. Студенти Львівського сільськогосподарського інституту взяли активну участь у загальноукраїнському студентському голодуванні. В цей тривожний час особливо відзначилися І. Вороний, Т. Штипук, В. Попович, Н. Матвійчук, О. Ільків, Р. Галазюк, І. Камінський, І. Дмитришак, Т. Перепелюк, А. Гнат, В. Коваль та багато інших, які 2 жовтня мітингували в Києві на майдані Незалежності. Тут, у наметовому містечку, студенти за підтримки університету провели кілька тижнів. Зрештою, 18 жовтня Верховна Рада УРСР була змушена розглянути вимоги студентів і піти назустріч учасникам мітингу. Із прийняттям незалежності в інституті постало багато проблем, пов’язаних із перебудовою навчального процесу. Насамперед це стосувалося гуманітарних наук. Особливо актуальним для професорсько-викладацького складу стало питання розроблення нового статуту навчального закладу. Його обговорення й прийняття проходило в дискусіях і протистояннях. У 1992 р. було опубліковано перший номер відродженого часопису «Технічні вісті». Відтоді постійно виходить друком інший часопис — «Вісник аграрної освіти».  Постанова Кабінету Міністрів України про створення Львівського державного аграрного університету Досить складним виявився 1994 рік. В Україні, і зокрема в Дублянах, вирує гасло: «Україна без Москви!». Відбуваються мітинги, учасники яких вимагають відставки уряду Л. Кучми, дострокових виборів навесні 1994 р., відмови від підписання «економічного союзу» з країнами СНД. Цей рік був надзвичайно важким для Львівського сільськогосподарського інституту. Було примусово скорочено навчальний процес, і студенти у січні-лютому пішли на канікули, а викладачі — у відпустки. Заробітну платню не виплачували по п’ять-шість місяців. Згодом ситуація стабілізувалася, а колектив інституту відновив свою роботу. 21 грудня 1995 р. Міністерство освіти видало наказ, за яким Львівський державний сільськогосподарський інститут визнано акредитованим у повному обсязі за IV рівнем акредитації. Вишу надано ліцензію на право здійснення освітньої діяльності за відповідними напрямами. В той час на п’яти факультетах інституту проводилося навчання з восьми спеціальностей на денній та із семи — на заочній формах навчання. У 1996 р. ЛСГІ вшанував визначну подію — 140-річчя з часу заснування навчального закладу в Дублянах та 50-річчя від часу створення Львівського сільськогосподарського інституту, який підготував 35 тисяч спеціалістів для агропромислового комплексу держави. На той час в інституті навчалося 5170 студентів, зокрема 2370 — на денній формі; навчальний процес забезпечували 35 кафедр. Цього ж 1996 р. на колектив інституту чекала ще одна приємна звістка: Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня №1058 на базі Львівського сільськогосподарського інституту було створено Львівський державний аграрний університет. Але це вже наступна сторінка історії. Підсумки 1. Потреба в утворенні самочинного навчального закладу сільськогосподарського спрямування у Львові шляхом від’єднання від Львівського політехнічного інституту виникла внаслідок певної несумісності суто промислових і сільськогосподарських наук. 2. Загальний прогрес у сільськогосподарському виробництві, необхідність збільшення кількості фахівців аграрного профілю спонукали до організації в інституті нових факультетів і збільшення кількості студентів. 3. Розширення навчальних, виробничих, господарських і побутових площ, а також концентрація інституту в одному місці змусили в 60-х рр. ХХ ст. розгорнути капітальне будівництво в Дублянах. 4. Навчальний процес проводився відповідно до міністерських навчальних планів і програм, зорієнтованих на підготовку фахівців для колгоспно-радгоспної системи ведення сільського господарства. 5. Політичні події кінця 80-х рр. ХХ ст., утворення Української незалежної держави вимагали від колективу інституту докорінної перебудови організаційного, навчального, наукового та виховного процесів. |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Логос Україна << Рільничо-лісовий факультет Львівської політехніки [ зміст ] Забудова навчально-наукових установ у Дублянах (1853–2009) >>