ХАРКІВСЬКИЙ
ГІРНИЧИЙ ІНСТИТУТ
Уперше питання про створення в Харкові гірничого інституту висував ще до Першої світової війни Союз промисловців Півдня Росії. У жовтні 1943 р. нарешті було прийнято рішення створити в місті гірничий інститут, адже Харків був одним із тих освітніх центрів, де можна було відкрити виш такого профілю.
Постановою Ради Міністрів СРСР № 3280 від 17.09.1947 р. «Про заходи щодо забезпечення вугільної промисловості інженерами й техніками з підвищення якості їх підготовки» і наказом Міністерства вищої освіти СРСР № 1465 від 3.10.1947 р. Харківський гірничо-індустріальний інститут був реорганізований у Харківський гірничий інститут Міністерства вищої освіти СРСР із такими факультетами й спеціальностями: гірничий («Розробка родовища корисних копалин», «Маркшейдерська справа»), шахтобудівний («Будівництво гірничих підприємств»), гірничо-електромеханічний («Гірнича електромеханіка», «Гірничі машини», «Збагачення корисних копалин») і промислового транспорту («Промисловий транспорт»). ХГІ став п’ятим вишем, що готував інженерів для гірничої та переважно вугільної промисловості. На той час існували гірничі інститути у Москві, Ленінграді, Дніпропетровську, Свердловську.
Засідання партбюро інституту. Зліва направо:
доц. М. В. Коржик, доц. Г. М. Критов, секретар комітету
комсомолу І. Ф. Стрекозов, доц. І. М. Золотар,
директор інституту Г. Г. Лукін, секретар партійного
комітету В. В. Блінов
У зв’язку з реорганізацією інституту у жовтні 1947 р. студентів п’ятого (дипломників) і четвертого курсу будівельної й архітектурної спеціальностей, а також третього курсу архітектурної було передано в ХІБІ для продовження навчання (272 особи). Студенти четвертого і п’ятого курсів геодезичної спеціальності для закінчення навчання були зараховані на гірничий факультет ХГІ. Щоб залишити студентів-будівельників 1–4 курсів, їх переводили на шахтобудівну спеціальність.
Багато викладачів і професорів перейшли працювати в інші інститути: інженерно-будівельний, автодорожній, інженерів комунального будівництва, деякі продовжували викладати за сумісництвом на кафедрах шахтобудівного факультету. До ХІБІ перейшли доценти Б. Ф. Троупянський, В. Г. Лукін, І. С. Хазановський та інші.
Директорами ХГІ протягом усього періоду його існування були доценти Г. Г. Лукін (1944–1953), М. В. Коржик (1953–1956), Д. С. Ємельянов (1956–1963).
Посади заступників директора з навчальної і наукової роботи обіймали: професор О. Б. Тіц (1944–1946), доцент І. М. Непомнящий (1946–1947), проф. П. О. Рижов (1947–1948), проф. Б. Л. Давидов (1948), проф. П. П. Нестеров (1948), доц. О. П. Пікулін (1948–1952). У зв’язку із розширенням науково-дослідної роботи у 1953 р. відбулося затвердження нової посади заступника директора з наукової роботи, яку обіймали доц. О. П. Пікулін (1953–1954), проф. Є. Я. Іванченко (1954– 1957), доц. Г. Я. Андрєєв (1957–1962). Заступниками директора з навчальної роботи були доценти І. В. Трушлевич (1953–1957), Г. Г. Мальований (1957–1962), заступником з адміністративно-господарської роботи — М. В. Юданов (1944–1962).

Будівництво інституту
 Протягом 1944–1946 р. тривало будівництво інституту. За ці роки були відновлені корпуси «А» й «Б». Виробнича практика студентів відбувалася на будівництві навчального корпусу. Розвиток вишу вимагав подальшого розширення навчальних корпусів, тому виникла необхідність зведення корпусу «Д» — тієї частини, що з’єднує ці корпуси. В 1947 р. відновлення навчального корпусу «Д» проводив будівельний трест «Харбуд», і у зв’язку з відсутністю робочої сили справа просувалася дуже повільно. Щоб виправити цю проблему, вирішили направити на роботи з відбудови інституту студентів другого і третього курсів будівельних спеціальностей. У бригадах, що складалися з 10–12 осіб, бригадирами й десятниками призначали студентів старших курсів. В організаційній роботі активно допомагали секретарі комсомольських бюро факультетів: І. І. Литвиненко, Ю. О. Шеметов, К. С. Ференбок. У зв’язку із продовженням відбудови гуртожитку «Гігант» у ХГІ було створено тимчасовий гуртожиток на 60 осіб у трьох аудиторіях третього поверху.
Н. М. ПодгорнийПрофесор, завідувач
кафедри нарисної
геометрії та графіки		 Б. С. Ковальський Доктор технічних наук, професор,
зав. кафедри
деталей машин		 Л. М. Майєр Доктор технічних
наук, професор
кафедри хімії		 С. Г. ВессельманДоктор технічних наук, професор,
зав. кафедри теплотехніки (1950–1969)		 О. І. КобилінДоктор технічних наук, професор,
завідувач кафедри маркшейдерської справи (1949–1962)
Н. М. Подгорний розробив проект відновлення будівлі інституту з урахуванням збільшення кількості спеціальностей гірничого профілю, затверджений вченою радою ХГІ в листопаді 1947 р. У результаті нового проектування й будівництва був створений великий комплекс навчальних корпусів, майстерень, студентських гуртожитків і житлових будинків для професорсько-викладацького складу. В 1953 р. побудована актова зала зі сценою, балконом, кількома роками пізніше введені в експлуатацію гуртожитки на вул. Бакуліна. У 1957 р. Міністерство вищої освіти СРСР асигнувало на будівництво інституту близько 3,5 млн. крб. Закінчувалося будівництво корпусу «Е», проводилося облицювання будинку і внутрішня обробка. Методом народного будівництва зводився корпус «Г». У цьому процесі до 1960 р. брали участь викладачі, співробітники і студенти не тільки ХГІ, а й ХІБІ: І. М. Лаврентьєв (головний архітектор ТОВ «Інститут Харківпроект», член містобудівної ради, відповідальний секретар Харківської організації Національної спілки архітекторів України), І. О. Алфьоров (перший заступник голови Держбуду УРСР), В. М. Невструєва, О. В. Рябушин (директор Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування), В. В. Нестеров (заступник директора з науки Інституту історії архітектури і будівельної техніки) та ін.
У повоєнні роки професорсько-викладацький склад суттєво змінився і поповнився новими кадрами. Призначення на роботу у ХГІ дістали лауреат Сталінської премії Б. Л. Давидов, член-кореспондент АН УРСР, професор П. П. Нестеров, професори С. Г. Вессельман, О. Ф. Воропаєв, Є. Я. Іванченко, П. А. Слєсарєв, доценти Г. Я. Андрєєв, М. В. Гохфельд, Д. С. Ємельянов, М. В. Коржик, Г. Г. Мальований, О. П. Пікулін, З. М. Федорова, Б. П. Остащенко-Кудрявцев. Останньому в 1952 р. було присвоєно звання заслуженого діяча науки. Тоді він був єдиним, хто мав це звання у гірничому інституті. Багато хто з них виконував відповідальні завдання, пов’язані зі зміцненням бойової сили армії в період Великої Вітчизняної війни і був нагороджений орденами й медалями.
Наприкінці 50-х років в інституті сформувався колектив учасників Великої Вітчизняної війни, учених, викладачів, співробітників і студентів: Герой Радянського Союзу Т. А. Панчешний, начальник військової кафедри М. М. Веліколепов, доценти Н. П. Гавриш, І. М. Золотар, В. І. Кузьмін, І. М. Куксов, П. П. Назаров, А. А. Сологуб, І. М. Фірсов, Ю. О. Шеметов, старші викладачі С. Б. Браїловський, І. Г. Габай, К. П. Тимчук, інженер В. М. Кононенко, І. Ф. Маліцький, студент Ю. Ісаєнко й інші.
Ігор Маліцький юнаком пройшов чотири табори смерті, після звільнення у 1945 р. п’ять років служив у військах Червоної армії на території Австрії та Німеччини. У 1956 р. з відзнакою закінчив гірничоелектромеханічний факультет ХГІ, залишений на кафедрі гірничого машинобудування, став першим учнем наукової школи Г. Я. Андрєєва.
Реорганізація Харківського гірничо-індустріального інституту спричинила кардинальні зміни у структурі вишу. Поруч з існуючими кафедрами загальнотехнічного профілю до листопада 1947 р. інститут мав у своєму розпорядженні 34 кафедри, які розподілялися на чотирьох факультетах.
Остащенко-Кудрявцев
Борис Павлович (1876–1956) Доктор астрономічних наук, професор,
заслужений діяч
науки УРСР		 Народився 28 грудня 1876 р. у Петербурзі.
У 1898 р. закінчив фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького імператорського університету з дипломом першого ступеня та почав працювати молодшим астрономом у головній російській астрономічній обсерваторії у Пулково.
У 1899 р. брав участь у поході адмірала Макарова на криголамі «Єрмак» у полярні країни, а в 1900 р. був у складі російсько-шведської експедиції на островах Шпіцбергена. Згодом працював ад'юнкт-астрономом в Одеському відділенні Пулковської обсерваторії, виконав низку спостережень Великим вертикальним колом для фундаментального каталогу абсолютних відмін і Полярної зірки. Він — керівник і організатор Миколаївського відділення Пулковської обсерваторії (1912–1923).
У 1923–1941 рр. на посаді старшого астронома виконав низку спостережень меридіанним колом у Харківській обсерваторії, а після війни очолював астрономічний відділ.
Викладав у Миколаївському інституті народної освіти, Харківському університеті, геодезичному, педагогічному, інженерно-будівельному (1934–1941, 1944) інститутах, астрономічному інституті Казахської філії Академії наук, Казахському гірничо-металургійному інституті (1942–1944).
Після війни очолював кафедру геодезії і маркшейдерської справи в Харківському гірничо-індустріальному інституті (1944–1947), ХГІ (1947–1956).
У 1936 р. Б. П. Остащенку-Кудрявцеву присвоєно вчений ступінь доктора астрономічних наук без захисту дисертації.
Борис Павлович був у Німеччині, Англії, Норвегії, Швеції, Данії, Франції, Швейцарії, брав участь у 30 міжнародних, всесоюзних і республіканських конференціях та з’їздах.
Є автором більше 90 наукових праць із астрономії, геодезії та картографії, серед яких — «Двадцять бесід із астрономії» (1925), «Визначення коефіцієнта земної рефракції». Також підготував курс астрономії для маркшейдерів ХГІ.
Помер 1 жовтня 1956 р. [68].
Керівництво п’ятьма кафедрами через навчальну частину здійснював директор інституту. Це були кафедри основ марксизму-ленінізму (Г. М. Таряник, С. Ф. Бабурін, О. П. Коротенко), політекономії (А. В. Сазонов), військової підготовки (В. П. Дмитрієв), фізичної підготовки та спорту, іноземних мов (Г. О. Лошакова, О. М. Ніколаєв, Ю. А. Янс).
Гірничо-електромеханічний факультет (декан — І. М. Золотар) нараховував 11 кафедр: фізики (доц. Л. І. Шингарьов), деталей машин (проф. Б. С. Ковальський), теорії механізмів (Є. С. Безвесельний), загальної електротехніки (А. М. Валерьянов), технології металів (В. К. Нікітін, Г. Н. Кулакова, Д. І. Толмачов, Г. Я. Андрєєв), рудничного транспорту (проф. Б. Л. Давидов, О. О. Соловйов), гірничої механіки (проф. П. П. Нестеров), гірничої електротехніки (І. М. Золотар, Є. Я. Іванченко), гірничих машин (І. М. Непомнящий), збагачення корисних копалин (Н. Н. Дубінін), гідравліки (Н. М. Гіршберг).
Шахтобудівний факультет (проф. К. В. Понько) налічував шість кафедр: будівельної механіки (доц. В. П. Манжаловський), теплотехніки (проф. С. Г. Вессельман), гірничих робіт і проведення виробок (професор К. В. Понько), механіки гірничих порід і рудникового кріплення (професор К. В. Понько), організації будівельної справи (І. С. Хазановський), інженерно-конструкторських і гірничо-технічних споруд (доц. Г. Г. Лукін).
О. О. Соловйов Д. т. н., професор
кафедри гірничих
машин і рудничного
транспорту
Г. М. Критов Декан гірничо-
електромеханічного
факультету

П. А. Слєсарєв Доктор технічних наук,
професор, декан
гірничого факультету
(1950)
Гірничий факультет (М. В. Гохфельд, доц. В. П. Манжаловський) мав вісім кафедр: хімії (доц. М. Д. Агєєв), геодезії (проф. Б. П. Остащенко-Кудрявцев, О. І. Кобилін), маркшейдерської справи (П. О. Рижов, О. П. Пікулін), геології (проф. М. В. Логвиненко, Г. Г. Мальований), розробки корисних копалин (П. З. Пінскер, П. А. Слесарєв, П. С. Подколзін), економіки та організації гірничої промисловості (К. Д. Науменко, В. І. Гавриш), техніки безпеки і протипожежної техніки.
Найменшим був факультет промислового транспорту (В. А. Гербст), до складу якого увійшло чотири кафедри: промислового транспорту (проф. Д. Н. Тамарін, В. А. Гербст, М. А. Узлов), нарисної геометрії та графіки (Г. Б. Вальц, Н. М. Подгорний), вищої математики (О. Б. Тіц, проф. Б. Я. Левін, проф. М. С. Лівшиц), теоретичної механіки (Ю. В. Епштейн, І. Б. Волькович, Г. С. Грушко).
У 1948 р. кількість кафедр зменшилася до 28: були ліквідовані кафедри організації будівельної справи та гідравліки, відбулося злиття деяких: кафедра механіки гірничих порід і рудникового кріплення й кафедра гірничих робіт та проведення виробок об’єднані в одну — шахтного будівництва (К. В. Понько, Н. Г. Степанов, Б. З. Ізраеліт, П. А. Слесарєв, Є. А. Шишов, М. І. Храбров). Із військової кафедри виокремилася і стала самостійною кафедра фізичної підготовки (М. С. Клещенко).
У вересні 1952 р. факультет промислового транспорту був об’єднаний із факультетом шахтного будівництва. У зв’язку зі збільшенням контингенту студентів фаху «Збагачення корисних копалин» було відкрито факультет збагачення корисних копалин (декан — Н. А. Шмачков). У 1955 р. факультет був ліквідований, а спеціальність «Збагачення корисних копалин» передана до гірничого факультету.
У зв’язку із запровадженням нових спеціальностей були проведені роботи зі створення нових кафедр і лабораторій. На початку 50-х років ХХ ст. у ХГІ налічувалося 27 кафедр, а в 1955 їх кількість скоротилася до 24, які розподілилися по трьох факультетах.
Гірничо-електромеханічний. Декани: І. М. Золотар (1947–1949), Г. М. Критов (1949–1950), Д. І. Толмачов (1950–1951), І. В. Трушлевич (1951–1952), Т. А. Кочубей (1952–1954), Г. Я Андрєєв (1954–1957), Б. Д. Тиховидов (1957–1962). Кафедри: вищої математики, гірничих машин і рудничного транспорту, гірничої механіки, гірничої електротехніки, електротехніки й електричних машин, прикладної механіки, технології гірничого машинобудування.
Шахтобудівний. Декани: К. В. Понько (1947–1948), О. П. Пікулін (1948), М. В. Коржик (1950), Г. М. Критов (1950–1952). У 1953 р. перейменований у гірничо-будівельний факультет. Декани: М. І. Храбров (1952–1953, 1957–1961), Г. М. Критов (1953–1956). До його складу входили кафедри: будівництва гірничих підприємств, будівельної механіки й будівельних конструкцій, маркшейдерської справи, фізики, теоретичної механіки.
Логвиненко
Микола Васильович Д. г.-м. н., проф.,
зав. кафедр геології (1947–1949) і геології
та гідрогеології (1949–1952)		 Видатний учений у галузі літології та мінералогії народився 1914 р. у м. Короча, Курської області.
У 1937 р. із відзнакою закінчив геолого-географічний факультет Харківського державного університету ім. О. М. Горького. В 1941 р. захистив кандидатську дисертацію, а в 1949 р.— докторську на тему «Літологія і палеогеографія продуктивної товщі Донецького карбона». З 1950 р. — професор.
Викладати почав у 1938 р. на кафедрі петрографії рідного вишу, де обіймав посади асистента, ст. викладача (1940–1942), доцента, професора. У той же час був старшим науковим співробітником науково-дослідного інституту геології ХДУ, а після війни — заввідділом (1948–1949).
У Харківському гірничому інституті за сумісництвом виконував обов’язки завідувача кафедри геології (1944, 1947–1949), працював доцентом кафедри підмурів і фундаментів (1945–1946), був штатним завідувачем кафедри геології та гідрогеології (1949–1952) та професором цієї кафедри. У зв’язку з відсутністю геологічної спеціальності в ХГІ у 1953 р. був обраний професором кафедри «Мінералогії і кристалографії» ХДУ, де обіймав посаду завідувача кафедри петрографії (до 1962 р.). Водночас за сумісництвом працював у Харківському інституті інженерів залізничного транспорту, ХГІ (1952–1955).
На початку 1960 р. переїхав до Ленінграда. У 1967 р. Микола Васильович заснував кафедру літології та морської геології на геологічному факультеті Ленінградського ордену Леніна державного університету ім. А. О. Жданова [69].
Левін
Борис Якович (1907–1993)Д. ф.-м. н., проф.,
зав. кафедри вищої математики		 Відомий науковець у сфері теорії функцій комплексної змінної та функціонального аналізу.
Борис Левін — випускник фізико-математичного факультету Ростовського державного університету (1932). У 1936 р. захистив кандидатську дисертацію «Про зростання цілої функції за променем і про розподіл її нулів по аргументах», за яку йому було присуджено ступінь доктора фізико-математичних наук. Професор з 1939 р.
Викладав у Ростовському інституті інженерів залізничного транспорту (1931–1933), Ростовському державному університеті (1935–1937), Одеському інституті інженерів морського флоту (1937–1941), Одеському державному університеті (1935–1941), Самаркандській артилерійській академії (1942–1943).
У Харківському гірничому інституті протягом 1949–1956 рр. очолював кафедру вищої математики, а з 1962 до 1963 р. був професором цієї кафедри. Водночас за сумісництвом працював у ХДУ на кафедрі теорії функцій, а після 1956 р. штатним професором. У 1953 р. нагороджений медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні», (1946), знаком «Почесний робітник Морського флоту» (1945), орденом «Знак Пошани» (1953).
Знана монографія Б. Я. Левіна «Розподіл коренів цілих функцій» (1956), перекладена німецькою та англійською мовами, і досі є настільною книгою багатьох математиків.
У 1969 р., не перериваючи викладання у Харківському державному університеті імені О. М. Горького, організував і очолив відділ теорії функцій у Фізико-технічному інституті низьких температур ім. Б. І. Вєркіна АН УРСР, де працював до останніх днів життя [70].
Лівшиц
Михайло Самуїлович (1917–2007)Д. ф.-м. н., проф.,
зав. кафедри вищої математики (1957–1963)		 Видатний математик і педагог народився 4 липня 1917 р. у м. Умань.
Головна сфера його наукових інтересів — теорія операторів і їх застосування. М. С. Лівшиц запровадив поняття характеристичної оператор-функції, що є одним із фундаментальних понять сучасної теорії операторів.
Із відзнакою закінчив фізико-математичний факультет Одеського державного університету (1938). У 1942 р. захистив кандидатську дисертацію, а у 1945 р. — докторську на тему «Зеркально-спряжені та самоспряжені оператори». З 1947 р. — професор.
Протягом 1938–1944 рр. викладав в Одеському державному університеті, впродовж 1944–1945 рр. — у Кіровоградському педагогічному інституті, з 1945 до 1957 р. — в Одеському гідрометеорологічному інституті.
У ХГІ Михайло Самуїлович був за конкурсом обраний завідувачем кафедри вищої математики (1957–1963). В інституті керував науково-дослідним семінаром, у якому брали участь науковці кількох вишів міста. У зв’язку з обранням на посаду професора кафедри математичної фізики перейшов працювати в Харківський державний університет імені О. М. Горького (1963–1975). Автор монографій «Операторы, колебания, волны, открытые системы» (1966)
У 1975 р. переїхав у Тбілісі, а згодом — у м. Бер-Шева (Ізраїль) [71].
Гірничий. Декани: М. В. Гохфельд (1947), П. А. Слесарєв (1948–1950), М. В. Коржик (1950–1953), В. Д. Карпухін (1953–1956), Г. Г. Мальований (1957), П. С. Подколзін (1957–1959), Є. О. Литвиненко (1959–1961). Кафедри: розробки родовищ корисних копалин, рудничної вентиляції й техніки безпеки, нарисної геометрії і графіки, збагачення корисних копалин, теплотехніки, економіки й організації гірничої промисловості, геології, хімії.
Також діяли кафедри, які підпорядковувалися директорові інституту: марксизму-ленінізму, політичної економії, фізичного виховання й спорту, іноземних мов.
У червні 1956 р. у м. Кадіївці Ворошиловградскої області, в одному із найбільших центрів вугільної промисловості, було відкрито вечірнє відділення Харківського гірничого інституту із двома спеціальностями: «Розробка родовищ корисних копалин» і «Гірнича електротехніка» із прийомом на перший курс 50 осіб на кожну спеціальність.
Студенти на лекції в кабінеті марксизму-ленінізму
У 1957 р. в інститут вступило 625 студентів, зокрема 100 осіб на вечірнє й 75 на заочне відділення. Виш готував інженерів за шістьома спеціальностями: «Розробка родовищ корисних копалин», «Будівництво гірничих підприємств», «Збагачення корисних копалин», «Маркшейдерська справа», «Гірнича електромеханіка», «Гірничі машини». Підготовка інженерів-будівельників гірничих підприємств проводилася зі спеціалізацією з експлуатації залізниць.
На початку 60-х років були відкриті філії в Білгороді, Шостці, Конотопі із загальнотехнічним факультетом. Із 1961 р. в ХГІ налічувалося чотири факультети: гірничий, гірничо-електромеханічний, гірничо-будівельний, загальнотехнічний (декан В. П. Костюков).
Уперше в Радянському Союзі Харківський гірничий інститут почав випускати фахівців з автоматизації гірничих підприємств. У 1957–1958 навчальному році Міністерство вищої освіти СРСР доручило вишу розпочати підготовку гірничих інженерів-енергетиків з автоматизації. Також була створена нова спеціалізація — «Руднична автоматика й телемеханіка».
У 1959 р. здійснено перший випуск — 28 гірничих інженерів у галузі рудничної автоматики й телемеханіки. Серед них — А. Н. Гвоздинський, В. П. Гаврющенко, В. І. Зенкін, В. В. Логвин, П. С. Макурін, В. В. Поклад. Серед випускників був і В. В. Свиридов, майбутній ректор ХІРЕ.
За десять років ХГІ став вишем першої категорії і посів гідне місце серед вищих навчальних технічних закладів у сфері підготовки гірничих інженерів і наукових кадрів. Загалом тут здобули освіту 3566 інженерів. Із 207 осіб викладацького складу 80 мали вчені звання і ступені.

Науково-дослідна робота
Аркуш випускного альбому студентів гірничо-
електромеханічного факультету, 1959 р.
Інститут зробив вагомий внесок у справу розробки нових типів вугільних комбайнів. У 1948 р. завідувач кафедри гірничих машин доцент І. М. Непомнящий запропонував проект експериментального зразка марки «ХГІ». Проект за його задумом розробляли на кафедрі гірничих машин і рудничного транспорту (проф. Б. Л. Давидов). Активну участь у проектуванні та випробуваннях комбайну брали студенти, а пізніше аспіранти Ю. Воєводін, Ю. Бубирь [72]. У ті роки серійного виробництва машин ще не було. Комбайн «ХГІ» був виготовлений до середини 1951 р. і кілька років проходив випробування. На IV Всесоюзному конкурсі комбайнів, де було представлено понад 100 проектів, він опинився серед шести премійованих. За створення цієї машини колектив кафедри гірничих машин і рудничного транспорту був нагороджений грамотою обкому профспілок. Комбайн «ХГІ» рекомендований до виготовлення експериментальної машини для перевірки правильності основних ідей: вузького захоплення в 1 м, високої швидкості подачі й нового принципу відбивання вугілля. Уперше запропонований принцип вузькозахопної виїмки надалі широко використовувався у вугільній промисловості. Комбайн «ХГІ» став прототипом для створення нових вуглевидобувних машин (комбайна КРВ).
Професорсько-викладацький і науковий колектив Харківського гірничого інституту проводив велику науково-дослідну роботу, спрямовану на розвиток гірничої науки та зміцнення зв’язку з виробництвом. Велика частина робіт за своєю науковою і практичною значимістю були актуальними. Багато зусиль до розвитку наукових досліджень доклали професори Б. Л. Давидов, Є. Я. Іванченко, П. П. Нестеров, С. Г. Вессельман, Г. Я. Андрєєв, доценти Д. С. Ємельянов, Г. Н. Кулакова.
В. В. Свиридов Студент
другого курсу ХГІ
Новий виток у розвитку науково-дослідних робіт спостерігався після виходу постанови Ради Міністрів СРСР «Про заходи поліпшення науково-дослідної роботи у вузах», що надавала право міністерствам і відомствам створювати при вишах Міністерства вищої освіти УРСР науково-дослідні лабораторії для виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт у промисловості. Наказом Міністра вугільної промисловості і МВО УССР №54/94 від 28 лютого 1957 р. «Про поліпшення НДР вищих навчальних закладів в галузі вугільної промисловості» було визначено 15 основних напрямів і проблем, на яких варто зосередити увагу науковців вишів України. Проводити роботи доручили чотирьом інститутам: Київському політехнічному, Донецькому індустріальному, Дніпропетровському гірничому і Харківському гірничому [74]. Для останнього актуальними стали розробка схем і засобів автоматизації, телемеханізації виробничих процесів, машин, механізмів і зв’язку на вугільних шахтах; удосконалення наявних і розробка нових конструкцій шахтних канатів; створення нової й удосконалення старої технології і техніки збагачення вугілля; удосконалення методів та техніки провітрювання вугільних шахт. Для найшвидшого виконання науково-дослідних робіт і впровадження їх на підприємствах вугільної промисловості передбачалося створити у цих вишах науково-дослідні лабораторії, на будівництво й устаткування яких Міністерство вугільної промисловості СРСР виділяло 8 млн. крб. На роботи, виконувані для МВП УРСР, у 1957 р. передбачалося 7,8 млн. крб. Уже восени у ХГІ були створені спеціальні науково-дослідні лабораторії із розробки проблем вугільної промисловості: лабораторія автоматизації виробничих процесів у вугільній промисловості (науковий керівник — проф. Є. Я. Іванченко), лабораторія шахтних підйомних канатів (проф. П. П. Нестеров), збагачення і брикетування вугілля (проф. С. Г. Вессельман) і систем розробки й вентиляції (доц. В. Д. Карпухін).
Протягом 1957–1959 р. у Харківському гірничому інституті було розроблено 60 госпдоговірних тем, обсяг робіт зріс до 4200 тис. крб., а впродовж 1959–1960 р. науковий колектив вишу за угодами із промисловими підприємствами розробив 50 наукових досліджень на загальну суму 4,5 млн. крб. [75]. Із них для Луганського раднаргоспу розроблено 23 теми з обсягом робіт понад 2,5 млн. крб. У 1957 р. у науково-дослідних роботах, крім співробітників науково-дослідного сектору, брали участь 387 викладачів і навчально-допоміжного персоналу (семеро професорів, докторів наук, 56 кандидатів наук). На придбання обладнання за десять років витратили 13 млн 176 тис. карбованців [76]. Розвиток і організація лабораторій дозволили здійснювати дослідження на високому науково-технічному рівні й виконувати дисертаційні роботи. У вченій раді ХГІ в 1959 році було захищено 39 кандидатських дисертацій. За деякими гірничими спеціальностями інститут був єдиним в Україні, якому надано право готувати аспірантів і присуджувати ступені кандидатів наук.
Саме в цей час створюються наукові школи Г. Я. Андрєєва, П. П. Нестерова, Є. Я. Іванченка, Б. Л. Давидова.

Іванченко
Євтихій Якович (1895–1980)

Д. т. н., професор,
завідувач кафедр гірничої електротехніки та рудничної
автоматики
і телемеханіки

 Народився 22 серпня 1895 р. у Запорізькій області в селянській родині. Навчався на робітничому факультеті Запорізького ремісничого училища, електротехнічному відділенні Дніпропетровського гірничого інституту (1923–1928), де почав наукову діяльність асистентом на кафедрі прикладної механіки. За великий внесок у розвиток гірничодобувної промисловості у 1935 р. йому було присвоєно науковий ступінь кандидата технічних наук та вчене звання доцента без захисту дисертаційної роботи. В 1948 р. він захистив докторську дисертацію і став професором. У 1950 р. очолив кафедру гірничої електромеханіки у Київському політехнічному інституті, а у 1954 р. став завідувачем кафедри гірничої електротехніки ХГІ, гірничої (рудничної) автоматики і телемеханіки (1954–1958), яка була перейменована у кафедру автоматизації гірничо-промислових підприємств (1959–1962 р.),
На посаді завідувача опікувався створенням спеціалізованих лабораторій та відкриттям нової спеціальності — «Автоматизація виробничих процесів у вугільній промисловості».
З 1954–1957 р. був заступником директора з наукової роботи, завідувачем кафедри автоматики і телемеханіки (1963–1973).
З 1973 р. до останніх днів життя працював професором-консультантом. Став автором понад 55 наукових праць. Удостоєний урядових нагород та почесних відзнак, зокрема знаків «Відмінник Міністерства вугільної промисловості» (1948), «Шахтарська слава» II ст. (1959), двох орденів Трудового Червоного Прапора (1948, 1949), медалей «За доблесну працю» (1949), «До 30-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні» (1975), персонального звання гірничого генерального директора III рангу (1953).
Помер 11 лютого 1980 р. [73]
У 1961 р. учені ХГІ провели велику науково-дослідну роботу, спрямовану на подальший розвиток гірничої науки та зміцнення зв’язку із промисловими підприємствами. План госпдоговірних робіт був виконаний на суму 756 тис. крб. замість передбачених 735 тис. [77]. Усього було розроблено 88 тем, 80 із них впроваджено у виробництво [78]. У 1962 р. план робіт, затверджений Міністерством вищої і середньої освіти УРСР в обсязі 718 тис. крб., колектив інституту виконав на суму 846 тис. крб. [79]. Виш провадив дослідження із 32 договірних, 58 бюджетних і 33 дисертаційних робіт [80].

Лабораторія автоматизації виробничих процесів
Професор Є. Я. Іванченко зі студентами
Колектив співробітників лабораторії автоматизації виробничих процесів під керівництвом Є. Я. Іванченка спільно з Луганським трестом «Вуглеавтоматика» уперше у вугільній промисловості здійснив комплексне телемеханічне й автоматичне керування та контроль за всіма стаціонарними установками і механізмами шахти № 1 ХIХ партз’їзду. В основу телемеханізації був покладений принцип передачі сигналів за допомогою струменів високої частоти по силових жилах, розроблений для підземних умов І. Ф. Огороднійчуком. Він також створив ескізний проект пульта й щита, виготовлених трестом «Вуглеавтоматика». Крім дистанційного керування стаціонарними шахтними установками з диспетчерського пункту й контролю за роботою механізмів, був забезпечений високочастотний гучномовний зв’язок між диспетчером і машиністами комбайнів та електровозів. Виготовлення апаратури у лабораторії під керівництвом старших наукових співробітників І. Ф. Огороднійчука, В. В. Ковтуна, М. С. Штельмахова виконували лаборанти І. Ф. Радченко, Яйцев, інженери Л. Л. Рижков, В. Г. Мірошниченко, В. М. Пузіков. За підрахунком Луганського тресту «Вуглеавтоматика» на шахті зекономили близько 50 км кабелю вартістю до 900 тис. крб. [81].
У 1961 р. на кафедрі гірничої електротехніки розроблено й виготовлено нові автоматичні апарати для захисту шахтних силових броньованих кабелів від блукаючих струменів. Через рік ці апарати почали випускати заводи Донецького й Луганського раднаргоспів.
На початку 1960-х років ХГІ був центральним вишем у сфері автоматизації гірничих підприємств. У листопаді 1961 р. в інституті проходила Міжвузівська науково-технічна конференція з автоматизації виробничих процесів у вугільній промисловості. На конференції обговорювали питання подальшої механізації й автоматизації виробничих процесів на гірничих підприємствах і поліпшення підготовки фахівців з автоматизації виробництва. У ній взяли участь 266 працівників вищих навчальних закладів, співробітників науково-дослідних і проектно-конструкторських інститутів, вугільних гірничорудних підприємств.

Лабораторія збагачення і брикетування вугілля
У лабораторії збагачення і брикетування вугілля під керівництвом Д. С. Ємельянова й доцента Н. Оглобліна на місцевій сировині Шебелинського газового родовища був створений флотореагент ХГІ. Колектив лабораторії (В. Лук’янченко, А. Тульчинська, З. Мельниченко) отримав реагент при розгоні у вигляді фракції, що википає при температурі понад 200°С. Новий реагент мав велике значення для промисловості, адже його вартість була в чотири рази нижчою, ніж вартість сульфованого гасу. Флотореагент «ХГІ-57» був впроваджений на всіх вугільних фабриках Донецького раднаргоспу, а флотомашина «ХГІ-гіпрококс-57» запущена в серійне виробництво (керівник — професор Д. С. Ємельянов).
Учені вишу встановили тісні зв’язки із промисловими підприємствами й широко розгорнули наукові дослідження за угодами із заводами «Світло шахтаря», маркшейдерських інструментів, турбінним заводом, «Куйбишеввугілля», трестами Донбасу, Копейським заводом гірничого машинобудування й іншими.

Наукова школа гірничих механіків
Лабораторія шахтних
підйомних канатів
Під керівництвом члена-кореспондента АН УРСР, професора, завідувача кафедри гірничої механіки П. П. Нестерова була створена наукова школа гірничих механіків, що працювали в галузі рудничного підйому. Науковець займався питаннями конструювання й виробництва шахтних підйомних канатів, завоював заслужену популярність як один із провідних радянських спеціалістів у цій галузі не лише в СРСР, а й за кордоном. Він створив нову теорію конструювання шахтних канатів, де вперше канат розглядався як складний агрегат, а також науково пояснив явища, що відбуваються в канаті у процесі виробництва й експлуатації. Застосування цієї теорії дало можливість збільшити працездатність і довговічність роботи канатів. П. П. Нестеров був ініціатором створення навчальних і наукових лабораторій гірничої механіки: підйому, вентиляції, насосів. Він відкрив унікальну, найкращу в СРСР лабораторію сталевих канатів. У лабораторії рудничних стаціонарних установок під керівництвом П. П. Нестерова були створені багатопрядні канати нових конструкцій, що мають велику працездатність.
У лабораторії рудничного підйому Інституту гірничої справи АН УРСР, що розташовувалася на території ХГІ проводилися масштабні роботи із впровадження у виробництво новітніх досягнень науки й техніки. На підйомній установці шахти Ілліча був здійснений перший у СРСР скіповий підйом на рушійному шківі тертя. Для ліквідації можливості ковзання каната по шківу співробітники лабораторії під керівництвом П. П. Нестерова запропонували замінити звичайну дерев’яну футеровку піднімальної машини футеровкою із матеріалів, що мають вищий коефіцієнт тертя. У якості одного з таких матеріалів була запропонована футеровка, набрана із пластин транспортерної стрічки, яка виявилася більш зносостійкою.
У лабораторії рудничного підйому вирішували проблему створення багатоканатних підйомних установок для глибоких шахт — для підняття великих вантажів із великої глибини. Під керівництвом П. П. Нестерова розроблений і вперше здійснений у СРСР беззрівняльний багатоканатний підйом, який згодом набув популярності в усьому світі. Лаборант Ю. П. Шабанов-Кушнаренко та Н. К. Гончаренко створили установку — делонгатор, — призначену для попередньої витяжки (один зі способів поліпшення якості) сталевих канатів у процесі їх виготовлення на спеціальній канатозвивальній машині. Установка дозволила збільшити термін придатності канатів удесятеро. З 80-х років ХХ ст. делонгатор використовується для виготовлення канатів на заводах.
У лабораторії створено прохідницькі багатошарові канати, що не крутяться. Ю. П. Шабанов-Кушнаренко запропонував метод розрахунку побудови раціональних перетинів фасонних дротів закритих канатів.

Нестеров
Павло Петрович (1903–1978)

Чл.-кор. АН УРСР. Гірничий директор.
Д. т. н., проф.,
завідувач кафедр гірничої механіки й устаткування гірничих підприємств

 Народився в 1903 р. у Тулі. До вступу в інститут працював на Тульському збройовому заводі учнем слюсаря-токаря і навчався в технікумі.
Після закінчення у 1932 р. гірничого факультету Московського гірничого інституту був старшим проектувальником у ленінградському відділенні Діпрошахту.
З 1933 до 1938 р. виконував обов’язки доцента в Київському гірничо-геологічному інституті і водночас був старшим науковим співробітником Інституту гірничої механіки АН УРСР.
У 1938–1948 рр. працював старшим науковим співробітником у Московському інституті гірничої справи АН СРСР. В 1939 р. захистив кандидатську дисертацію, а в 1947 докторську на тему «Теоретичні основи конструювання шахтних підйомних канатів». У 1948 р. обраний членом-кореспондентом АН УРСР.
З 1948 р. викладав у ХГІ: був професором, завідувачем кафедр гірничої механіки й устаткування гірничих підприємств; заснував наукову школу гірничих механіків, а також низку лабораторій, зокрема з дослідження рудничного підйому і канатів.
Павло Нестеров — автор більше 70 наукових праць у галузі конструювання, зокрема «Розрахунок міцних розмірів шахтної піднімальної машини» (1939), «Основи конструювання шахтних піднімальних канатів» (1949), «Прохідницькі піднімальні установки» (у співавт., 1953), «Беззрівняльний багатоканатний підйом» (у співавт., 1963).
У 1967 р. був переведений на посаду завідувача відділу механіки підйому в Дніпропетровську філію Інституту механіки АН УРСР.
Нагороджений двома орденами «Знак Пошани» (1945, 1952), медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні» (1945), «За відбудову вугільних шахт Донбасу» (1948), «За трудову доблесть» (1961) [82].
У лабораторії шахтних підйомних канатів Харківського гірничого інституту (доц. Г. П. Жданов, М. Глушко) проводилися роботи з удосконалення конструкцій шахтних підйомних канатів і збільшення терміну їх служби: уточнення методів визначення згибних напруг і визначення впливу технології виготовлення дроту й каната. В 1961 р. канати демонструвалися на ВДНГ СРСР і пройшли успішні випробування під час буксирування гігантського плавучого доку (вагою 60 тис. тонн) із Балтики в Чорне море [83].
Спільно з Харківським та Одеським канатними заводами були проведені дослідження зі створення і впровадження нових конструкцій підйомних канатів.
Учені Харківського гірничого інституту зробили вагомий внесок у розвиток гірничої науки, підвищення її ролі в технічному прогресі.

Наукова школа автоматизації технологічних процесів складання
на основі теплового методу у машинобудуванні
На кафедрі гірничого машинобудування (завідувач — Г. Я. Андрєєв) з 1956 р. почав розвиватися науковий напрям індукційно-теплового складання з’єднань із натягом у машинобудуванні, який згодом переріс у велику наукову школу. Керівником цього напряму був завідувач кафедри Г. Я. Андрєєв. У лабораторії теплових посадок вперше був застосований індукційний метод нагрівання струмами промислової частоти. У перших наукових лабораторних дослідженнях брали участь І. Ф. Малицький (завідувач лабораторії), І. І. Шатько, М. П. Давиденко. У подальші роки всебічно досліджували складальні і розбиральні складання зєднань із гарантованим натягом на основі індукційно-теплового методу в машинобудуванні, автоматизацію технологічних процесів шляхом використання електромагнітного складання, вивчали фізичні аспекти взаємодії деталей у процесі теплового складання для підвищення міцності з’єднання. Процес теплового складання легко піддавався автоматизації, що дозволило надалі обійтися без громіздкого пресового обладнання.
На кафедрі проводилися дослідження і розробка автоматичної лінії теплового складання вагонних колісних пар для Уралвагонзаводу № 83. На основі цих наукових досліджень захищено 24 кандидатські і три докторські дисертації (Г. Я. Андрєєв, Б. М. Арпентьєв, Резніченко).

Андрєєв
Георгій Якович
(1910–1978)

Заслужений працівник вищої школи УРСР. Доктор технічних наук,
професор

 Заступник директора з наукової роботи (1957–1961), проректор із наукової роботи (1961–1964), завідувач кафедри технології гірничого машинобудування (1954–1961).
Народився 30 квітня 1910 р. у с. Лавровка Тамбовської області (Росія). У 1933 р. закінчив Харківський механіко-машинобудівний інститут.
Під час Великої Вітчизняної війни був головним інженером, директором Коломенського машинобудівного заводу. За створення нових марок сталей, будівництво першого дослідного вантажного паровоза, випуск перших модернізованих паровозів «ЕР» нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». У 1946–1950 рр. очолював Харківський турбогенераторний завод імені С. Кірова.
Викладацьку діяльність почав у Харківському інженерно-економічному інституті доцентом кафедри технології машинобудування (1950–1954).
У 1953 р. захистив кандидатську дисертацію і почав працювати у Харківському гірничому інституті: був доцентом (за сумісництвом), завідувачем кафедри технології гірничого машинобудування, деканом гірничо-електромеханічного факультету, заступником директора з наукової роботи, проректором із наукової роботи, професором.
За його ініціативи створено нові навчальні та науково-дослідні лабораторії, зокрема лабораторію зі склопластики, школу індукційно-теплового збирання з’єднань із натягом у машинобудуванні. Його роботи у галузі теплових посадок отримали високу оцінку в Радянському Союзі і за кордоном. Нагороджений знаком «Шахтарська слава» III ст. (1959), медаллю «За трудову доблесть» (1961), золотою медаллю ВДНГ СРСР, орденом «Знак Пошани» (1967).
Є автором 152 наукових праць, 42 винаходів, 20 великих технічних удосконалень. Серед головних посібників — «Виготовлення склопластикових труб» (у співавторстві, 1964), «Нові матеріали в техніці» (у співавторстві, 1965), «Теплове збирання колісних пар» (1965).
Помер 7 лютого 1978 р. [84].

Підручники й навчальні посібники
Викладачі і студенти ХГІ з перших днів створення інституту відчули нестачу підручників і навчальних посібників. У повоєнний період не лише перевидавали найкращі підручники з гірничої справи, а й розробляли нову навчальну літературу для підготовки фахівців гірничої промисловості. Результатом десятирічної роботи П. П. Нестерова в галузі дослідження надійності та безпеки експлуатації підйомних канатів стала книга «Основи конструювання шахтних підйомних канатів», яка вийшла у 1949 р.
У 1956 р. вийшла у світ монографія П. П. Нестерова, З. М. Федорової, В. М. Зелінського «Прохідницькі вентиляторні, насосні й компресорні установки».
Протягом 1957–1959 рр. учені вишу написали 48 підручників і навчальних посібників, 11 монографій і 340 наукових статей. Підсумки наукових досліджень науковців були відображені у монографіях «Основи флотації кам’яного вугілля» (Д. С. Ємельянов), «Припливи підземних вод при проходженні стовбурів шахт» (Г. Г. Мальований), «Зневоднювання продуктів збагачення вугілля» (М. І. Бейлін), збірнику статей «Багатоканатний підйом» (за ред. П. П. Нестерова), навчальних посібниках «Технічний контроль на вуглезбагачувальних фабриках» (Н. Д. Оглоблін, І. В. Трушлевич), «Наочні маркшейдерські графіки» (Г. А. Ушаков, І. Д. Гольдін), «Рудничні підйомні машини» (З. М. Федорова). Книга З. М. Федорової, видана в 1958 р., багато років була єдиним у СРСР навчальним посібником для студентів гірничих вишів спеціальності «Гірничі машини». У 1961 р. вийшла монографія П. П. Нестерова, Ю. П. Шабанова-Кушнаренка, Н. К. Гончаренка «Беззрівняльний багатоканатний підйом» й інші.
Цінними навчальними посібниками на початку 60-х років стали «Розрахунок і конструювання вуглевидобувних машин» Б. Л. Давидова, Б. А. Скородубова та «Збірник задач із рудничного транспорту» О. О. Соловйова.

Міжнародна співпраця
Після проголошення Китайської Народної Республіки (1949) вийшла постанова про реорганізацію системи вищої освіти для підготовки в широких масштабах фахівців для народного господарства цієї країни. Уряд КНР звернувся до уряду СРСР із проханням відрядити групу радянських викладачів для надання допомоги в цій роботі.
Упродовж 1949–1956 р. за допомогою Радянського Союзу в Китаї були створені базові галузі промисловості, будувалися заводи, виші. Китайські студенти навчалися у радянських навчальних закладах, а радянські викладачі працювали в Китаї.
З 1953 р. у Пекінському гірничому інституті (ПГІ) викладали доценти О. Н. Гордейко і Б. Д. Тиховидов — вони були радниками деканів і завідувачами кафедр. Підготовка китайських фахівців не мала єдиної системи, були відсутні такі структурні одиниці вишу як кафедри й деканати. У вересні 1954 р. у складі групи радянських викладачів у ПГІ прибув лауреат Сталінської премії, д. т. н., проф. Б. Л. Давидов. Протягом трьох років на факультеті гірничого машинобудування він читав курс лекцій «Машини для видобутку корисних копалин», налагодив регулярний випуск друкованих наукових праць Пекінського гірничого інституту, де публікувалися праці вчених ПГІ і ХГІ, а також сприяв виданню навчальних посібників учених вишу китайською мовою. Таким чином перекладено китайською мовою і видано книги професорів Б. Л. Давидова, П. П. Нестерова, доцентів Д. С. Ємельянова, Б. Д. Тиховидова. З. М. Федорової, О. О. Соловйова. За роботу у галузі підготовки наукових і педагогічних кадрів для КНР Б. Л. Давидов був нагороджений грамотою і медаллю Китайського Уряду.
Викладачі Харківського гірничого інституту надавали допомогу в поліпшенні системи підготовки спеціалістів для вугільної промисловості КНР. Так до 1957 р. кафедра гірничих машин і рудничного транспорту ХГІ спільно з кафедрою гірничих машин Пекінського гірничого інституту проводила роботу з використання врубових машин у лавах шарів пологого падіння. Загальне керівництво роботою кафедр було доручено Б. Л. Давидову.

Давидов
Борис Львович (1911–1980)

Гірничий директор. Завідувач кафедри гірничих машин і рудничного
транспорту

 Народився 15 травня 1911 р. в Артемівську в родині лікаря.
У 1930 р. вступив до Краматорського вечірнього машинобудівного інституту, в 1935 р. закінчив Харківський механіко-машинобудівний інститут. У 1930–1935 рр. працював на Краматорському машинобудівному заводі креслярем-конструктором, старшим конструктором. З 1936 до 1941 р. викладав у Донецьком індустріальному інституті. У 1939 р. захистив кандидатську дисертацію.
Під час війни Б. Л. Давидов був головним інженером Наркомату промисловості в м. Сталінобад (Таджицька РСР). Упродовж 1944–1948 рр. обіймав посаду головного конструктора у Донецькій філії Діпровуглемашу.
Керував проектуванням нових підйомних машин для вугільної промисловості, розробив нову контрольно-запобіжну апаратуру для підйомних машин. У 1947 р. отримав Сталінську премію.
Протягом 1948–1964 рр. Борис Львович працював у ХГІ: був професором, завідувачем кафедри гірничих машин і рудничного транспорту, виконував обов’язки заступника директора з навчальної і наукової частини, а також започаткував новий науковий напрям — дослідження динаміки гірничих машин.
З 1954 до 1957 р. керував підготовкою наукових кадрів у Пекінському гірничому інституті, в 1960 р. читав лекції з гірничого машинобудування у Чехословаччині та Празі.
Борис Львович — автор понад 90 наукових праць. Шість його навчальних посібників було перекладено китайською мовою. Працював в ХПІ (1952–1953), Українському заочному політехнічному інституті завідувачем кафедри опору матеріалів (1964–1980).
Нагороджений медалями «За відбудову вугільних шахт Донбасу», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні», «За доблесну працю в період Вітчизняної війни», «Ветеран праці», почесними знаками «Шахтарська слава» І ст., «Відмінник соціалістичного змагання Наркомвугілля СРСР», «Відмінник соціалістичного змагання Мінзахідвугілля».
Помер 30 листопада 1980 р. [85].
У 1957 р. ХГІ та ПГІ уклали угоду про співпрацю у навчальній і науковій роботах. Кафедри гірничих машин (доц. О. О. Соловйов), гірничої механіки (проф. П. П. Нестеров) і гірничої електротехніки (проф. Є. Я. Іванченко) разом із Пекінським гірничим інститутом вирішували низку важливих завдань для вугільної промисловості СРСР і КНР. У квітні 1957 р. кафедру гірничої механіки відвідали професор Тан Де-Дзюнь і доцент Лу-Тінь-Сінь із Пекінського й Хофейського гірничих інститутів. Було підписано угоду з китайськими вченими про спільну розробку теми «Визначення раціональних кутів девіації струни піднімальних канатів на барабанах і шківах».
Творчі зв’язки також було налагоджено з ученими Чехословаччини та Польщі.
У лютому-березні 1957 р. Харківський гірничий інститут відвідала чехословацька делегація у складі трьох інженерів канатного заводу з м. Бокулине й металургійного заводу з м. Трінець. Чехословацьким інженерам передали технічні умови на виготовлення канатів нової конструкції, розробленої під керівництвом професора П. П. Нестерова, для виготовлення дослідної партії та випробування в лабораторних і шахтних умовах.

Науково-дослідна робота студентів
Правління студентського науково-технічного товариства.
Другий зліва — професор С. Г. Весельман
Упродовж 1945–1946 р. при загальноосвітніх і спеціальних кафедрах створювали науково-технічні студентські гуртки. У 1946–1947 навчальному році в 11 гуртках було виголошено 195 доповідей і наукових повідомлень. Найцікавіші з них заслуховували на загальноінститутських наукових і загальноміських міжвузівських конференціях. На базі плідної діяльності гуртків в інституті було створено науково-технічне товариство (НТТ), що нараховувало 180 осіб [86] і видавало спеціальний журнал зі статтями й тезами наукових доповідей студентів (вийшло три номери).
На початку 50-х років ХХ ст. було організовано студентське наукове товариство (з 1961 р. — студентське проектно-конструкторське бюро). Науковий керівник — проф. С. Г. Вессельман, голова — В. Сілаєв, начальник — Г. Жданов. Товариство сприяло широкому розвитку науково-дослідної роботи студентів. Протягом 1956–1957 рр. воно поєднувало 19 наукових гуртків, створених при окремих кафедрах інституту. Загальна кількість членів СНТ у 1956–1957 навчальному році становила 585 осіб, а в 1958 р. — 720, які працювали у 20 гуртках. У 1960 р. вийшов перший збірник студентських наукових праць, відзначених преміями на міському огляді.
Рада студентського наукового товариства ХГІ, 1949 р.
Важливою подією в житті СНТ було проведення щорічних конференцій, де члени товариства доповідали про свої дослідження. У квітні 1958 р. у виші відбулася ХV Студентська наукова конференція ХГІ, робота якої проводилася у 12 секціях. У зв’язку із розширенням досліджень у галузі автоматики та зростанням інтересу студентів до неї, уперше почала працювати секція «Гірнича автоматика й електротехніка». На конференції студенти виголосили 102 наукові доповіді: велика кількість (близько 80) із них були технічні, частина присвячена будівництву комсомольських шахт Донбасу. Кращі доповіді преміювалися й подавалися на міський огляд студентських робіт.
Для поліпшення зв’язку з випускниками інституту і виявлення потреб виробництва з 1957 р. у Харківському гірничому інституті було проведено чотири науково-технічні конференції випускників (1957, 1958, 1960, 1961).

Перші студентські цілинні й будівельні загони
Історія створення перших студентських і будівельних загонів розпочалася у 1954 р. — після лютневого Пленуму ЦК КПРС, на якому розглядалося питання «Про подальше збільшення виробництва зерна в країні та освоєння цілинних і перелогових земель». Тоді тисячі юнаків та дівчат щоліта виїздили на цілину, і студенти ХГІ також створювали студентські бригади, які здійснювали ремонтні та будівельні роботи.
У грудні 1956 р. за наказом партії на будівництво шахт у Донбас виїхало 4000 харків’ян, серед них 20 студентів четвертого курсу гірничого факультету.
Є. Доброграй Студент ХГІ
А. БондаренкоСтудент ХГІ
А. Г. РуткасСтудент ХГІ
У 1956 р. з Харкова в Казахстан вирушив ешелон, у складі якого було близько 500 осіб. 27 студентів-маркшейдерів ХГІ прибули в Арик-Балик — районний центр Кокчетавської області, де працювали на заготівельному зернопункті. Перш ніж розпочати прийом зерна, були виконані підготовчі роботи: проведена електропроводка у складах, висота яких сягала майже шести метрів, покладений асфальт на відкритий майданчик. Зерно привозили з радгоспів і колгоспів області. Урожай 1956 р. був величезний. Черга вантажних машин доходила до тисячі й простягалася на кілька кілометрів. Працювали цілодобово, позмінно, півтора місяці жили у шкільному гуртожитку. Своєю першою зарплатнею студенти були задоволені — вони отримали по 10 000 крб. (для порівняння: стипендія на той час становила 450 крб.). Бригадир студентської бригади А. Руткас за взірцеву організацію роботи на цілинних землях і надання допомоги місцевому населенню був нагороджений медаллю «За трудову доблесть».
У 1957 р. 112 студентів Харківського гірничого інституту працювали в Чистопольському районі Кокчетавської області. Уславилися трудовими справами студенти-гірники О. Савін, В. Поклад і багато інших, десятки були нагороджені грамотами ЦК ВЛКСМ, ЛКСМУ та обкому комсомолу.
У 1958 р. студентський загін у складі 165 осіб (командир — І. Давидов) працював на збиранні врожаю у Східно-Казахстанській області на станції Сули, яка тоді ще не була нанесена на карту. Учасники загону стали вантажниками, теслями, мулярами, електриками. Відбудовували склад та завантажували десятки тонн зерна. Щоб підготувати місце до прийому зерна, на Сулинському заготівельному пункті робота тривала 12–16 годин на добу. Тільки у вересні прийняли, переробили і відвантажили 70 тис. тонн зерна. Проживала молодь у наметах. За зразкову роботу колективу студентського загону ХГІ штаб Харківського загону присудив перше місце. Медалями «За освоєння цілинних земель» були нагороджені студенти А. Бондаренко і Є. Дубограй, значками ЦК ВЛКСМ «За освоєння нових земель» — 53 комсомольці, 40 осіб отримали почесні грамоти Північно-Казахстанського обкому комсомолу.
Доброї слави зажили студенти ХГІ не лише на цілинних землях, а й на облаштуванні рідного міста, на будівництві вишу, тиру, спортмайданчика, дороги до інституту (1948). Вони працювали на озелененні траси Харків–Київ, Харків–Сімферополь, на холодильному комбінаті, цегельному заводі тощо.
Стрілецький тир ХГІ студенти побудували в 1957–1958 рр. за проектом, який виконав студент П. Демчук під керівництвом доцента кафедри будівельної механіки Н. М. Критова. У будівництві брали участь В. Глоба, Н. Тимошин, Казенний, Шульга, Заслов та багато інших. Навесні й восени 1957 р. більше 10 000 годин студенти працювали на цегляному заводі, щоб виготовити близько 60 000 шт. цегли, призначеної для будівництва тиру.

Спортивне життя
Команда лижників ХГІ
У ХГІ велику увагу приділяли розвитку фізичної культури і спорту. Гірничий інститут займав провідне місце у спорті серед вишів Харкова, позаяк його колектив спортсменів домігся великих успіхів.
В 1948 р. у Харківському гірничому інституту налічувалося 210 спортсменів, діяло п’ять спортивних секцій. У міських вузівських спортивних оборонно-масових заходах у 1948 р. чоловіча волейбольна команда (капітан — А. В. Старіков) посіла перше місце, жіноча команда лижників завоювала друге місце, а шахово-шашкова команда інституту вийшла на перше.
На початку 1948 навчального року проводилися змагання на першість факультетів із легкої атлетики, футболу, стрільби, у яких брало участь до 100 і більше осіб. До програми змагань із легкої атлетики в 1952 р. входили біг на різні дистанції, метання диска, списа, молота, штовхання ядра, стрибки й естафети.
Для масового залучення студентів до спорту, підбору спортсменів із кращими спортивними даними для комплектування збірних команд інституту, почали проводити інститутські комплексні спартакіади. У I спартакіаді із 12 видів спорту (1953–1954) брало участь більше 500 осіб. Гірничо-будівельний факультет вийшов переможцем у змаганнях і був нагороджений вимпелом і перехідним призом. Надалі комплексні спартакіади стали традиційними і проводилися щорічно, із кожним роком зростала кількість їх учасників. У IV спартакіаді (1956–1957) взяло участь 1072 студентів; було представлено 14 видів спорту: легка атлетика, гімнастика, футбол, волейбол, баскетбол, акробатика, штанга, веслування, стрільба, лижі, настільний теніс, фехтування, шахи, шашки. X спартакіада проводилася в 1962–1963 навчальному році за 15 видами спорту. За цей рік кількість учасників спортивно-масових заходів зросла до 5282, а в 1965–1966 р., під час XIII спартакіади й інших спортивних заходів, — до 8710 осіб.
Будівництво стадіону
У середині 50-х років ХХ ст. у стінах інституту з’явилася нова традиція: щорічно проводити гру у футбол між факультетами на перехідний приз, затверджений газетою «Гірничі кадри».
Збірні команди вишу брали участь у міських змаганнях, із багатьох видів спорту посідаючи призові місця. Звання чемпіона вишів міста Харкова у 1956–1958 р. завоювала команда фехтувальників. Треті місця в командній першості інститутів міста посіли команди борців із класичної боротьби й веслярів. Чемпіонами вишів Харкова із класичної боротьби стали студенти гірничого інституту Варман, Ускач, Гамлинський; із греблі — Андрєєва, Хомутова, Кучерявий. Збірна команда шахістів у складі викладачів П. Лішенка, Л. Пічахчі, В. Лопухіна, В. Гребцова, А. Волкова, В. Селіхова, Б. Дородних двічі (1956, 1957) була володарем кубка обласного Будинку вчених.
У грудні 1957 р. на традиційному змаганні лижників «Біг патрулів» чоловіча команда у складі 100 осіб посіла друге місце серед вишів міста.
З 1947 до 1957 р. в інституті було підготовлено 73 першорозрядники із різних видів спорту, 355 спортсменів II розряду, 2000 спортсменів III розряду, 5103 осіб одержали значки ГТО I й II ст. До 1958 р. колектив фізкультурників ХГІ складався із 1270 осіб, в інституті працювало 18 спортивних секцій із різних видів спорту.
У квітні 1958 р. на міжобласних змаганнях із фехтування команда Харківського гірничого інституту (капітан — Е. К. Калайда) у складі 12 спортсменів посіла перше місце.
Команда важкоатлетів ХГІ у 1959 р. на першості вишів Харкова з важкої атлетики домоглася успіхів і виборола перше місце. Звання чемпіонів обласної ради ДСО «Буревісник» завоювали студенти Л. М. Монозон, М. М. Злотніков, В. М. Клещенко, викладач В. А. Земляний. Упродовж 1959–1962 рр. команда посідала перші місця й була чемпіоном серед вишів міста. У квітні 1959 р. на республіканських змаганнях із важкої атлетики серед клубів вишів України команда штангістів ХГІ (Л. Н. Монозон, В. М. Клімов, Б. Я. Генкін, В. І. Суховей, А. М. Васильченко, В. М. Клещенко) посіла друге місце серед закладів УРСР. Чемпіоном Республіканської ради СДСО «Буревісник» Харкова став В. М. Клімов.
Студентський хор
Колектив акробатів інституту в зимовій першості з акробатики у грудні 1959 р. завоював третє місце. Студенти Москаленко й Воропаєв стали чемпіонами вишів серед силових пар.
Успіхів домоглися гравці у настільний теніс. У 1962 р. команда завоювала звання чемпіона серед виробничих колективів Харкова, перегравши сильні команди «Гіпрококсу» й «Гіпроцементу». Ще одна команда посіла друге місце серед команд другої групи. Команда викладачів у першості вишів була другою.
Футбольна збірна ХГІ в 1958–1959 навчальному році уперше стала чемпіоном — переможцем першості Харкова. Це дало право колективу (як першій команді клубу) виступати за ДСО «Буревісник» у чемпіонаті міста серед найсильніших товариств. Звання чемпіона облради СДСО «Буревісник» футбольна команда інституту завойовувала протягом 1958–1962 рр. У 1959 р. футболісти ХГІ стали чемпіонами серед вишів Харкова, і це звання утримували протягом десяти років.
Крім щорічної комплексної спартакіади у Харківському гірничому інституті проводили спортивно-прикладні змагання між факультетськими командами студентів. Так у березні 1958 р. проходили міські змагання, у яких взяли участь 16 вишів міста. Команда ХГІ у складі десяти осіб посіла перше місце у стрільбі, третє місце з бігу й загальне перше місце. Улітку 1958 р. на Всесоюзних змаганнях у Москві команда вишу завоювала друге місце у марш-кидку зі стрілянням, подоланням водної перешкоди і штурмової смуги.

Художня самодіяльність
Естрадний оркестр ХГІ
У 1959 р. в інституті був організований студентський клуб художньої самодіяльності, до правління якого увійшли А. Кирченкова (голова), І. Хейфец, І. Дроздник, Л. Заславський. У цьому ж році на міському вузівському огляді самодіяльного мистецтва ХГІ посів одне із перших місць.
Художня самодіяльність вишу кінця 1950-х років представлена вісьмома гуртками: хореографічним, хоровим, танцювальним, оркестрами народних інструментів, духовим, естрадним, вокальним і драматичним. Популярним був вокальний квартет у складі Іванова, Кричевцова, Лапіна, Руткаса. У самодіяльних колективах брали участь 250 осіб, які виступали на вечорах в інституті, підшефних школах і заводах, колгоспах та радгоспах Харківської області.
Наприкінці липня 1957 р. протягом двох тижнів у Москві проходив VI Всесвітній фестиваль молоді та студентів, що став наймасовішим за всю історію фестивального руху (34 тис. осіб із 131 країни світу). Під девізом «За мир і дружбу» відбувалися концерти, демонстрації, дискусії, спортивні змагання, семінари, виставки. У складі Харківського міського хору студентів на фестиваль поїхали п’ятеро учасників хору гірничого інституту: А. Руткас, В. Лапін, Кисельова та ін.
Сцена зі спектаклю Ю. Мячина «Сварка».
Другий праворуч — В. Івашко
Театральний драматичний колектив вишу був знайомий багатьом харків’янам. Під керівництвом артиста театру російської драми В. Д. Розена члени драмгуртка успішно виступали зі спектаклями на сцені Російського драматичного театру ім. О. С. Пушкіна, а комедія Ю. Мячина «Сварка» транслювалася по телебаченню в музичному супроводі естрадного оркестру ХГІ.
У 1958 р. для участі у вечорі до Дня артилерії драмгурток поставив п’єсу А. Зака й І. Кузнєцова «Два кольори». Прем’єра п’єси братів Тур «Колесо щастя», у якій розповідалося про студентів Московського університету, відбулася в театрі 20 квітня 1959 р. і пройшла з великим успіхом. До складу драматичного колективу входили Ю. Гатилов, Н. Балашова, Т. Іжицька, Ю. Поліванов, В. Дзюба, Л. Гінзбург, Г. Тутов, А. Фарафонова, С. Яримбаш, І. Едемська, Т. Дедікова, А. Бутко. У спектаклях грав Володимир Івашко, випускник 1956 р., який став пізніше відомим державним діячем.
Багатотиражна газета «Гірничі кадри» — орган парткому, ректорату, профкому й комітету комсомолу ХГІ — почала видаватися у 1957–1958 навчальному році чотири рази на місяць. Спецвипуск газети вийшов у травні 1957 р. і був присвячений першій науково-технічній конференції випускників вишу. До складу редколегії входили: І. В. Винник, М. Г. Воронцова, В. А. Івашко, І. А. Каганський, П. П. Назаров, І. Ф. Огороднійчук, З. М. Федорова й інші. При редакції газети восени 1959 р. працював літературно-журналістський гурток, яким керував секретар редакції П. М. Хороших.

Видатними випускниками Харківського гірничого інституту цього періоду стали:
Володимир Антонович Івашко (1932–1994) — радянський партійний і державний діяч. Після закінчення у 1956 р. гірничого факультету за фахом «Збагачення і розробка корисних копалин» залишився в інституті на посаді асистента, старшого викладача (1962–1966) кафедри економіки й організації гірничих підприємств, захистив кандидатську дисертацію (1967). З 1973 р. на партійній роботі — завідувач відділу науки і навчальних закладів, секретар Харківського обкому Компартії УРСР, секретар ЦК КПУ (1986–1987), перший секретар Дніпропетровського обкому партії (1987–1988), другий, перший секретар ЦК КПУ (1989–1990), голова Президії Верховної Ради УРСР (1990), перший та єдиний заступник Генерального Секретаря ЦК КПРС (1990–1991).
Л. С. ТатаренкоСтудент ХГІ
М. С. Тимошин Студент ХГІ
В. А. ІвашкоСтудент ХГІ
Юрій Михайлович Воєводін (1923–1980) з відзнакою у 1950 р. закінчив гірничо-електромеханічний факультет ХГІ за фахом «Гірниче машинобудування», був секретарем комітету комсомолу інституту. Як кращого студента його залишили на кафедрі гірничих машин; у 1953 р. захистив кандидатську дисертацію. Протягом 1959–1980 рр. працював ректором Комунарського гірничо-металургійного інституту (нині — Донбаський державний технічний університет).
Руслан Костянтинович Велецький (1937–2007) закінчив гірничий факультет у 1959 р. Лауреат премії Ради міністрів СРСР (1976), генеральний директор науково-дослідно-проектного інституту «Енергосталь» (1988–2001), член-кореспондент Української академії екологічних наук (1993), академік Інженерної академії України.
Віктор Семенович Тяжлов (випускник 1959 р.) — радник начальника УВС Вінницької області, генерал-лейтенант міліції.
Микола Степанович Болотських із відзнакою закінчив гірничо-електромеханічний факультет у 1960 р. Доктор технічних наук, професор, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, лауреат премії Ради Міністрів СРСР, заслужений працівник вищої школи України, більше 25 років обіймав посаду ректора ХІБІ.
Микола Степанович Тимошин закінчив у 1961 р. гірничо-будівельний факультет за фахом «Маркшейдерська справа». У 1980–1992 рр. був заступником голови Харківської міської ради народних депутатів.
Юрій Іванович Стадниченко — випускник 1954 р., поет, перекладач, лауреат Республіканської літературної премії ім. Василя Мисика, заслужений працівник культури України, заслужений діяч культури Польщі, заступник головного редактора журналу «Прапор» (1975–1989), головний редактор журналу «Березіль» з 1990.
Леонід Сергійович Татаренко (1930–1999) — радянський і український поет. Закінчив шахтобудівельний факультет за фахом «Промисловий транспорт». Член Спілки письменників України, лауреат республіканських премій імені М. Островського, ім. М. Ушакова, автор 43 поетичних збірок.
Леонід Григорович Куколєв — заслужений діяч мистецтв України. В 1956 р. закінчив факультет гірничого машинобудування. Обіймав посаду режисера Харківського академічного театру опери й балету ім. М. В. Лисенка (1972–1974, 1988–1998).

Посилання:
68. Архів ХДУ, особова справа Б. П. Остащенко-Кудрявцева.
69. ДАХО, Р-2792, оп. 20, од. зб. 1267.
70. Архів ХНУРЕ, особова справа Б. Я. Левіна.
71. ДАХО, Р-2792, оп. 21, од. зб. 1735.
72. Архів ХНУРЕ, особова справа Ю. Воєводіна.
73. Архів ХНУРЕ, особова справа Є. Я. Іванченка.
74. Газета «Гірничі кадри» 1957 р., № 2.
75. Наказ ХГІ 1957 р. № 73.
76. Газета «Гірничі кадри» 1959 р., № 29.
77. Газета «Гірничі кадри», спецвипуск 1957 р.
78. Наказ ХГІ 1962 р., № 73а.
79. Наказ ХГІ 1962 р., № 125.
80. Наказ ХІГМАОТу 1963 р. № 39.
81. Наказ ХІГМАОТу 1963 р. № 231а.
82. Архів УІПА, особова справа П. П. Несторова.
83. Газета «Гірничі кадри» 1959 р., № 29, с. 3.
84. Архів УІПА, особова справа Г. Я. Андреєва.
85. Архів ХНУРЕ, особова справа Б. Л. Давидова.
86. Архів ХНУРЕ, оп. 140, од. зб. 535, арк. 77.

<< Утворення харківського інженерно-будівельного інституту      [ зміст ]      Харківський інститут гірничого машинобудування, автоматики й обчислювальної техніки >>