Повоєнне відновлення економіки України, якій було завдано колосальних збитків, проходило за складних обставин. Особливо постраждали промислові регіони, зокрема Донбас. Відродження Донбасу — основної індустріальної бази республіки — потребувало значних обсягів відновлювальних робіт. Планувалося відбудувати і ввести в дію 92 великі шахти, 15 доменних і 34 мартенівських печей, 22 прокатних верстати і два блюмінги. Великий обсяг робіт вимагав значної кількості кваліфікованих інженерно-технічних кадрів, проведення науково-дослідних робіт із метою надання допомоги базовим галузям промисловості, відновлення необхідної технічної документації. У розв’язанні цих завдань важливу роль мав відіграти найбільший вищий технічний навчальний заклад краю — Донецький індустріальний інститут.

Підготовка до занять у студентському гуртожитку

У перші повоєнні роки ДII перебував у дуже скрутному становищі. На початок 1946 р. із п’яти навчальних корпусів, які інститут мав до війни, в експлуатації був лише другий навчальний корпус, 70% площі першого і 40% площі третього. Внаслідок війни серйозно постраждав житловий фонд. Будинки, де мешкали викладачі й співробітники інституту, було зруйновано. У 1946 р. в експлуатації лишалося тільки чотири багатоповерхові, два одноповерхові будинки і п’ять будівель барачного типу. З чотирьох гуртожитків у 1946 р. діяв лише один, тому в кімнатах, розрахованих на двох–чотирьох осів, мешкало вдвічі більше студентів. Умови проживання студентів і співробітників інституту у приміщеннях барачного типу не відповідали санітарним нормам, постійно виникали проблеми із забезпеченням гуртожитків водою, теплом, електрикою.

Але поступово життя навчального закладу поверталося до нормального русла. Відбудова навчальних корпусів дозволила вже восени 1946 р. здійснити перехід на однозмінні ранкові заняття всіх студентів. Було відновлено 20 лабораторій, облаштовано 15 кабінетів. Уже в 1946 р. почала діяти студентська поліклініка, яку відкрили у відновленому корпусі гуртожитку № 2, де прийом проводили 16 лікарів. Було відкрито дитячий садок на 30 місць для дітей викладачів і студентів. Цього було явно недостатньо, але для розширення дитячого садка не було необхідного приміщення. У повоєнні роки інститут мав пошивну майстерню, перукарню.

У 1946 р. ще діяла карткова система, і студенти та викладачі інституту мали змогу отоварювати свої картки в трьох продуктових і одному промтоварному магазині, закріплених за інститутом. Працювало дві їдальні на 250 і 80 місць, де харчування студентів і викладачів здійснювалося за рахунок робочої картки, а також продуктів, які надходили з підсобного господарства. З 1944 р. допомогу ДII продуктами харчування здійснював радгосп «Врубовщик». Окрім того, співробітникам інституту було виділено в межах міста по 2,5 сотки землі на сім’ю. Сім’ї військовослужбовців та інвалідів війни забезпечувалися земельними ділянками в першу чергу.

Другий навчальний корпус

Проте, незважаючи на надзвичайно складне становище, колектив навчального закладу повинен був брати участь у воєнних і післявоєнних державних позиках. У 1945 р. викладачі та співробітники підписалися на відрахування

п’яти-тижневого заробітку. У 1946 р. сума позики складала 1,3 млн крб., а в 1948 р. вже 1,8 млн крб.

У повоєнні роки з метою розвитку вищої освіти і покращення якості підготовки фахівців було проведено реорганізацію системи вищих навчальних закладів країни. Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 10 травня 1946 р. кілька вищих навчальних закладів, серед них і Донецький індустріальний інститут, передавалися Міністерству вищої освіти УРСР. Перехід у підпорядкування нового міністерства призвів до значного зменшення фінансування ДII, про що свідчать такі дані: у 1945 р. ВНЗ було виділено 5,8 млн крб., у 1946 р. — 6,1 млн крб., а у 1947 р. — лише 2 млн крб. Тобто фінансування скоротилося втричі. Керівництво ДII неодноразово зверталося до міністра вугільної промисловості СРСР О. Ф. Засядька, до Першого секретаря ЦК Компартії України М. С. Хрущова з проханнями про розширення фінансування з метою виконання плану відновлювальних робіт. Був підготовлений також лист до керівника держави Й. В. Сталіна із проханням тимчасово залишити інститут у складі Мінвуглепрому. Однак усі ці прохання залишилися поза увагою.

Через відсутність коштів і матеріалів відбудовні роботи в інституті уповільнилися, відновлювалися передусім аудиторії, лабораторії та інші навчальні приміщення. У скрутному становищі залишалися бібліотека інституту. В цей час вона розміщувалася у малопристосованому приміщенні, ніде було зберігати книги, хоча їх нараховувалося у шість разів менше, ніж до війни, не вистачало не лише іноземної, й вітчизняної наукової та навчальної літератури.

Щоб якось вирішити цю проблему, інститут на правах філіалу державної наукової бібліотеки брав на себе обслуговування інженерно-технічних робітників наукових закладів і підприємств Донбасу. Це передусім надавало можливість відбирати відповідну літературу в інших бібліотеках країни, а також придбавати іноземну наукову літературу. Лише у 1947 р., коли їй надали нове приміщення, умови роботи бібліотеки покращилися.

Заняття зі студентами з Китаю

Були виготовлені металеві стелажі на 100 тис. примірників, що дозволило розмістити літературу в належних умовах і значно збільшити фонд. На початку 1947 р. у бібліотеці вже нараховувалося 109,5 тис. томів книг. Якщо у 1946 р. читальний зал бібліотеки був розрахований лише на 70 осіб, то вже у 1947 р. кількість місць збільшилася удвічі. Крім того, було відкрито читальний зал для викладачів, а також філіал бібліотеки в студентському гуртожитку.

Активну участь у відбудові навчального закладу брало Міністерство вугільної промисловості СРСР, яке через комбінати «Сталінвугілля», «Артемвугілля», «Ростоввугілля», «Ворошиловградвугілля» передавало інституту різноманітне обладнання, серед якого були вентилятори, пневматичні підйомники, відбійні молотки тощо. Водночас інші міністерства — металургійної і хімічної промисловостей, геології, для яких інститут також готував кадри, практично не допомагали в оснащенні лабораторій. У 1946 р. поповнення лабораторій хіміко-технологічного, гірничого, гірничо-механічного факультетів здійснювалося також за рахунок обладнання, яке прибувало на Донбас із Німеччини.

У 1950 р. завершилося відновлення студентського містечка і більшості приміщень навчальних корпусів. Це дозволило не лише збільшити кількість аудиторій і кабінетів, а й відкрити нові лабораторії: автоматики, сигналізації та зв’язку, аналітичної хімії, загальної хімії та інші. Свої приміщення отримали новостворені кафедри підземної газифікації вугілля, будівельної механіки, будівельного виробництва.

Відновлення п’ятого навчального корпусу було закінчено тільки у 1954 р. У ньому розмістилися металургійний та будівельний факультети, а також кафедри збагачення корисних копалин і рудникового транспорту гірничо-електромеханічного факультету. Заняття денного відділення було переведено із двозмінного на однозмінний режим. Окремим кафедрам було надано додаткові приміщення, організовано нові лабораторії; багато лабораторій поповнилися сучасним обладнанням. Якщо у 1952 р. лабораторії та кабінети інституту мали у своєму розпорядженні обладнання приблизно на 9,2 млн крб., у 1955 р. — на 12,9 млн крб., а в 1959 р. — вже на 18,7 млн крб.

Читальний зал кабінету суспільних наук

У 1958 р. чотири навчальних корпуси налічували 150 аудиторій, 65 лабораторій, 22 навчальні кабінети. Бібліотека інституту мала великий книжковий фонд, який постійно поповнювався. У 1961 р. було завершено будівництво нового лабораторного корпусу. Введення додатково біля 2000 м² корисної площі дозволило значно розширити матеріальну базу для проведення науково-дослідної роботи, створити нові лабораторії. Інститут побудував також навчальні майстерні, які виконували замовлення кафедр на виготовлення обладнання і деталей для проведення наукових досліджень. У перші повоєнні роки в умовах відновлення та реконструкції промислових підприємств на багатьох із них не вистачало інженерних кадрів. Тому в інституті були створені, як і в довоєнні роки, різні спеціальні курси. Серед них особливе значення в підготовці кваліфікованих кадрів мали вищі інженерні курси (ВІК) з дво- і трирічним терміном навчання. На ці курси приймали фахівців, які мали середню технічну або незакінчену вищу освіту і стаж роботи понад п’ять років.

Вищі інженерні курси готували інженерів за спеціальностями: підземна розробка родовищ корисних копалин, гірнича електромеханіка, гірничі машини, організація виробництва, маркшейдерська справа і збагачення корисних копалин. Ці курси функціонували до 1959 р., і їх закінчили понад 1900 слухачів.

Для вирішення проблеми забезпечення технічних шкіл і ремісничих училищ вчителями у 1948 р. в ДII почали готувати інженерів-педагогів. Усього за цією спеціальністю було підготовлено майже 300 осіб. Цього ж року до інституту кожні два місяці на курси підвищення кваліфікації приїжджали групи інженерів по 150 осіб. Через це інститут мав серйозні труднощі в організації навчальної роботи. Заняття починалися о 8 годині й тривали до 24 години.

М. А. Богомолов
Ректор ДІІ
(1952–1968),
професор

У жовтні 1949 р. в ДII було поновлено роботу вечірнього відділення за спеціальностями: розробка родовищ корисних копалин, гірнича електромеханіка, металургія чорних металів, хімічна технологія палива. Набір першого року склав 25 осіб на кожну спеціальність. Випускники інституту переважно розподілялися на підприємства Донбасу.

Щоб ліквідувати наслідки спустошливої війни, забезпечити житлом тисячі людей, були необхідні спеціалісти з промислового і цивільного будівництва. Забезпечення регіону такими фахівцями взяв на себе Донецький індустріальний інститут, де в 1950 р. було відкрито будівельний факультет.

У 1956–1957 навчальному році в Донецькому індустріальному інституті підготовка інженерів велася за 23 спеціальностями. Тут навчалося 8355 студентів, із них 3705 — на денному відділенні. Щорічно зростав випуск молодих фахівців: якщо у 1954 р. випуск інженерів складав 937осіб, то у 1960 рр. було випущено майже 1300 осіб.

У Донецькому індустріальному інституті в 50-ті роки почалася підготовка молодих фахівців для багатьох країн — Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Болгарії, Китаю. Тільки за 1952–1958 рр. підготовлено 75 іноземних студентів. У ДII було створено сприятливі умови для їх навчання та відпочинку. Майбутні інженери мали можливість ознайомитися з останніми новинками радянської науки, техніки, технології, проходили практику на підприємствах Донбасу.

Швидке відродження та розвиток інституту в 50–60-х роках стали можливими завдяки самовідданій роботі професорсько-викладацького складу, всього колективу. Впорядкувати налагоджену роботу вузівського колективу зумів досвідчений організатор, видатний педагог, ректор інституту М. А. Богомолов, який зробив вагомий внесок у розвиток інституту. Михайло Антонович Богомолов був ректором інституту з 1952 до 1968 р. Син шахтаря, він у 1932 р. закінчив Дніпропетровський гірничий інститут і залишився на викладацькій роботі. У 1938 р. захистив кандидатську дисертацію, став доцентом.

З 1942 по 1952 р. М. А. Богомолов був деканом гірничо-механічного факультету, потім — ректором інституту. Професор М. А. Богомолов багато уваги приділяв питанням зміцнення і розширення матеріальної бази інституту, підготовці кваліфікованих фахівців для різних галузей народного господарства країни.

В інституті, незважаючи на труднощі повоєнних років, серйозна увага приділялася методичній роботі. Регулярно на кафедрах проводилися методичні наради, на яких обговорювалися навчальні плани, програми, організація навчального процесу тощо; працювали також навчально-методичні ради факультетів. Запроваджувалися нові дисципліни, не передбачені типовими навчальними програмами. Наприклад, на металургійному факультеті було вилучено факультативний предмет «Вакуумування рідкої сталі», тому що низку тем цього курсу вивчали в курсі «Металургія сталі». Водночас було введено необхідний для цієї спеціальності курс сучасних методів дослідження металургійних процесів.

Академік АН УССР В. С. Пак
консультує студентів-дипломників, 1953 р.

У кінці 1950-х років із метою зміцнення зв’язку навчання з виробництвом в інституті на базі навчальних майстерень проводилися факультативні заняття студентів із підготовки і складання іспитів на кваліфікаційні розряди за спеціальностями: токар, фрезерувальник, коваль, зварювальник. Ці курси успішно закінчили 130 осіб. Застосовувалася й така форма підготовки, як проходження студентами практики на робочих місцях. У 1958–1959 навчальному році таку практику пройшло більше половини студентів інституту. Більшість із них складали студенти гірничих спеціальностей (78%), студенти металургійного факультету — лише 18%.

Основним чинником, який забезпечував підготовку кваліфікованих фахівців був професорсько-викладацький склад інституту. У перші повоєнні роки з лав Радянської армії до навчального закладу повернулося багато викладачів. Серед них В. К. Прєсняков, І. П. Ларін, Ф. І. Шкуратов, Ф. М. Булгаков, Б. І. Медвєдєв, О. С. Щукін та інші. На початку 1946 р. в інституті працювало 217 викладачів, і їх кількість постійно зростала. У 1947 р. професорсько-викладацький склад налічував 338 осіб, а у 1951 р. — майже 400 осіб. Зросла кількість викладачів, які мали науковий ступінь: якщо в 1949 р. у ВНЗ працювало 46 кандидатів наук, то у 1951 р. — 60.

Викладацький склад на той час формувався передусім із талановитих випускників інституту. У ці роки після закінчення ДІІ поповнили лави викладачів численні випускники інституту, які стали згодом гордістю навчального закладу. До них належали: Г. В. Макєєв, який закінчив інститут із відзнакою у 1951 р. за спеціальністю «Гірниче машинобудування». У майбутньому вся його трудова діяльність буде пов’язана з інститутом. У 1968–1989 рр. проф. В. Г. Малєєв очолюватиме вуз, працюючи на посаді ректора. Б. С. Панов навчався в ДІІ у 1946–1951 рр. на геологорозвідувальному факультеті, який закінчив із відзнакою і почав працювати асистентом на кафедрі корисних копалин. У подальшому Б. С. Панов — відомий в Україні та за її межами учений, доктор технічних наук, почесний професор Цзимінського університету (КНР), академік АН вищої школи України, засновник відомої в Україні й світі наукової школи «Мінералогія зон тектоно-магнетичної активізації земної кори і їх прогнозна оцінка на корисні копалини». К. Ф. Сапицький навчався в інституті у 1945–1950 рр. на гірничому факультеті, у подальшому — доктор технічних наук, завідувач кафедри «Розробка корисних копалин». М. П. Зборщик закінчив із відзнакою гірничий факультет і з 1953 р. почав працювати асистентом кафедри розробки родовищ корисних копалин. Доктор технічних наук, у 1971–1999 рр. працював проректором із наукової роботи інституту.

У цей період закінчили ДІІ і залишилися в ньому працювати також майбутні проректори інституту: М. Д. Мухопад (1950), В. М. Маценко (1952). Випускниками тих років, які залишилися працювати викладачами, були також В. І. Груба (1954), В. Г. Гуляєв (1953), В. В. Пак (1958) та інші викладачі.

У наступні роки робота щодо поліпшення якісного складу викладачів продовжувалася. Тільки за 1947–1955 рр. п’ять викладачів захистили докторські, а 87 — кандидатські дисертації. Однак кваліфікованих викладачів усе ще не вистачало. Чотири кафедри (графіки, фізики, мінералогії, механічного обладнання металургійних цехів) очолювали асистенти.

Однак на початку 1950-х років штат професорсько-викладацького складу щорічно був укомплектований лише на 75–80%. У 1954–1955 рр., наприклад, не вистачало майже 25% викладачів (109 осіб). Особливо складним було становище на загальнотехнічних та загальноосвітніх кафедрах, що складалися переважно з викладачів, які не мали вчених звань і наукових ступенів. У цілому в 1955–1956 рр. із 341 викладача, які працювали в базовому інституті, лише 43% мали вчені й наукові ступені.

У складнішому становищі перебували філіали інституту, де семінарські заняття вели переважно викладачі технікумів. Зокрема на заочному технічному факультеті в м. Чистякове (Торез) у 1960 р. заняття проводили чотири штатні викладачі і дев’ять — із погодинною оплатою. Факультет мав гостру потребу у викладачах фізики, теоретичної механіки, електротехніки. У Горлівському філіалі у 1960 р. було лише 12 штатних викладачів, а 31 працювали за сумісництвом.

Бібліотека ДІІ, 1950 р.

Тематика науково-дослідних робіт у цей період була зорієнтована переважно на обслуговування потреб вугільної, металургійної, машинобудівної та коксохімічної промисловості Донбасу та Криворіжжя. Крім того, проводилися геологорозвідувальні роботи не лише на території України, й в інших республіках країни. Наукові дослідження спрямовувалися передусім на підвищення ефективності роботи промислових підприємствах. У 1946 р. розроблялися такі перспективні теми: «Вплив невеликих добавок цирконію на властивості сталі та чавуну» — на металургійному факультеті; «Становище та перспективи вугільного Донбасу з погляду промислових запасів вугілля та технічного озброєння» — на гірничому; «Підвищення ресурсів коксівного вугілля Донбасу» — на хіміко-технологічному факультеті; «Розробка вимог до спеціальних приводів та електрообладнання шахтних механізмів» — на гірничо-механічному факультеті; «Геоморфологічні дослідження зони стикування платформених структур південно-східного регіону Донбасу й Північного Кавказу» — на гірничо-маркшейдерському факультеті. Колективи кафедр гірничого та гірничо-механічного факультетів розробляли тему «Прискорені методи здійснення підготовчих робіт». Дослідження дозволяло визначити ефективні способи швидкого відновлення горизонтальних та похилих виробок для пластів пологого падіння. Підвищенню продуктивності праці у вуглевидобутку сприяло дослідження «Вплив основних організаційних та виробничих чинників на технічноо-економічні показники очисної виїмки на пластах пологого падіння». Автори вдало об’єднали розрахунково-теоретичний метод з аналізом та узагальненням роботи 300 лав комбінату «Донецьквугілля». Ними були сформульовані конкретні заходи щодо техніки та організації окремих процесів циклу очисного вибою, визначені основні напрями в техніці очисної виїмки, які забезпечували підвищення продуктивності праці.

Колектив співробітників кафедри маркшейдерської справи, яку очолював проф. Д. М. Оглобін, здійснив у 1948–1951 рр. низку серйозних наукових досліджень із прискорення введення в дію Микитівського ртутного родовища. Результати цієї роботи мали важливе значення, тому що дозволяли у найкоротший термін відновити загублену під час війни необхідну маркшейдерську документацію цього найбільшого родовища ртуті.

Розвиток вугільної промисловості багато в чому був пов’язаний із розробкою глибоких вугільних родовищ Донецького басейну. Учені інституту брали активну участь у вирішенні різних проблем удосконалення роботи шахт. Однією з найгостріших залишалася проблема ефективного використання шахтного обладнання. Зокрема, асинхронний привід на всіх робочих підземних установках використовувався лише в робочому режимі і в значній частині свого робочого циклу залишався невикористаним, тому що функція керування зводилася до механічного гальмування. Вирішуючи цю проблему, доц. В. К. Медунов створив нову систему динамічного гальмування й керування шахтними підйомними установками. У 1950 р. цю систему було впроваджено більш ніж на 100 шахтах Донбасу. Практика показала, що зношування гальмівних колодок набагато зменшилося, а надійність і безпека експлуатації машин зросла. Особливе значення ця робота мала завдяки проектуванню потужних підйомних машин для розробки глибоких горизонтів вугільних родовищ. Важливі для народного господарства проблеми розробляли співробітники металургійного факультету: їхня праця щодо зміни конфігурації квадратних зливків спокійної сталі з метою зменшення відходів під час обробки була запроваджена у виробництво на Донецькому металургійному заводі, а пізніше — на багатьох інших металургійних підприємствах країни. Використання результатів дослідження на тему «Прокатка профілів підвищеної точності» на Донецькому металургійному заводі дозволили йому виконувати замовлення суднобудівної та автомобільної промисловостей на профілі підвищеної точності та збільшити випуск якісної продукції. Учені металургійного факультету допомогли колективу Донецького металургійного заводу створити новий спосіб виготовлення електродів для наплавки бурів, що використовувалися для експлуатації мартенівських печей. Серйозну науково-дослідну роботу проводив колектив кафедри «Металургія чавуну» на чолі з відомим вченим, проф. В. О. Сорокіним. У 1950-х роках на кафедрі було розроблено модель доменного процесу, на основі якої було створено і вперше у світовій практиці випробувано на металургійному комбінаті «Азовсталь» комплекс обчислюваних пристроїв автоматичного контролю і регулювання теплового режиму плавки.

Студентська їдальня, 1950-ті роки

Зі зміцненням матеріально-технічної бази інституту постійно розширювалися обсяг і тематика наукових досліджень. Якщо в 1953 р. до плану науково-дослідних робіт ДII було внесено 18 тем, то в 1955–1956 рр. — уже 75. Основні зусилля науковців було сконцентровано на вирішенні таких важливих проблем, як: «Проведення капітальних гірничих робіт під час будівництва глибоких шахт Донбасу»; «Удосконалення шахтних стаціонарних установок»; «Удосконалення виробництва сталі й сталевих виробів на заводах Донбасу»; «Розроблення теоретичних основ процесів хімічної технології та інтенсивної хімічної апаратури»; «Геологічна характеристика Донбасу й районів, суміжних з ним» та інші. Прагнучи наблизити науково-дослідну роботу до завдань, що стояли перед вугільною, металургійною, коксохімічною промисловістю Донбасу, вчені інституту значно розширили господарську тематику. Якщо в 1957 р. в інституті було виконано 44 госпдоговірні роботи на суму 3261 тис. крб., то в 1958 р. — вже 54 на суму 4124 тис. крб. У 1960 р. розроблялося 86 держбюджетних тем. У їх виконанні брало участь 30 спеціальних і загальноінженерних кафедр. Чимало тем виконували спільно з інженерно-технічними співробітниками промислових підприємств та галузевих науково-дослідних і проектно-конструкторських інститутів за єдиними методиками і планами. На початку 1960-х років учені інституту й промисловці разом визначали напрями досліджень, терміни їх виконання, призначали керівників тем. На виробництві створювали експериментальні дільниці й установки, на яких перевіряли і запроваджували теоретичні розробки, запропоновані співробітниками ДII. Ця нова форма роботи сприяла підвищенню ефективності наукових досліджень, розробленню пріоритетних напрямів науки й техніки.

Серйозні дослідження з автоматизації турбомашин здійснювалися під керівництвом В. Г. Гейєра, вдосконаленням вентиляторів центробіжного головного провітрювання двобічного всмоктування займалася група вчених під керівництвом академіка В. С. Пака. Апаратура автоматизації керування шахтними водовідливними й вентиляторними установками, створена співробітниками кафедри гірничої механіки й розроблена спільно з робітниками конотопського заводу «Червоний металіст» та інститутом «Гіпровуглеавтоматизація», була запущена в серійне виробництво і широко застосовувалася у промисловості. У 1959 р. тільки на шахтах Сталінської та Луганської областей працювало майже 500 подібних водовідливних та вентиляторних установок, що приносило значну щорічну економію коштів.

Кафедрою економіки й організації виробництва було розроблено рекомендації щодо раціоналізації добових режимів роботи дільниць і шахт, запровадження яких на шахтах тресту «Рутченковвугілля» принесло економію в розмірі 840 тис. крб. щорічно.

Проведення лабораторного заняття

На основі досліджень, проведених кафедрою збагачення корисних копалин, у 1957 р. було розроблено схему водошламового господарства Добропільської центральної збагачувальної фабрики. Внаслідок запровадження її в 1958 р. було зменшено щорічні втрати вугілля на 250 тис. т при одночасному зниженні зольності концентрату. Економічний ефект склав 500 тис. крб. щорічно.

Вчені кафедри металознавства і термічної обробки металів запровадили на заводі у Красному Лучі оптимальну технологію термічної обробки зубців для врубмашин та комбайнів, у результаті чого стійкість зубців значно підвищилась, а витрати на їх виготовлення знизилися у два–три рази. Це дало щорічну економію близько 5000 крб.

У другій половині 1940–1950-х років в ДІІ працювало багато фахівців, які стали провідними ученими вітчизняної науки, засновниками найважливіших наукових напрямів. Серед них можна назвати такі імена:

В. Г. Гейєр — доктор технічних наук, професор кафедри технічної механіки, з 1955 р. — проректор із наукової роботи інституту. Він створив наукову школу в галузі автоматизації шахтних вентиляторних і водовідливних установок, гідравлічного видобутку вугілля, теорії і методів розрахунку ерліфтних установок. Розроблені ним у 1950 р. схеми автоматизації водовідливу стали основою для створення і випуску апаратури автоматизації вживаних водовідливних установок.

Р. М. Лейбов з 1942 р. працював на посаді завідувача кафедри «Гірнича електротехніка та автоматизація». Він був засновником важливого наукового напряму — теорії захисту людини від ураження електричним струмом у мережах з ізольованого нейтраллю трансформатора. У 1949 р. розробив апарат захисту від витоку струму на землю, який мав велике практичне значення. На базі наукових розробок проф. Р. М. Лейбова усі низьковольтні мережі шахт були переведені на живлення від трансформаторів з ізольованою нейтраллю.

Проф. В. С. Пак з 1944 р. обіймав посаду завідувача кафедри гірничої механіки. У 1948 р. став членом-кореспондентом, а в 1951 р. — першим на Донбасі академіком АН УРСР.

Проф. Д. М. Оглоблін у ДІІ прийшов у 1948 р. і до кінця життя обіймав посаду завідувача кафедри «Маркшейдерська справа». Він зробив великий внесок у становлення і розвиток цієї кафедри, зокрема створив наукову школу маркшейдерів Донбасу. Пізніше, у 1965 р., Д. М. Оглоблін отримав звання заслуженого діяча науки і техніки.

Одним із провідних учених вітчизняної коксохімічної і азотної промисловості був у той період І. Є. Коробчанський, доктор технічних наук, професор, член-кореспондент АН УРСР, завідувач кафедри «Хімічна технологія палива». Результати його наукових розробок знайшли широке використання в промисловості.

Учені інституту активно брали участь у різних наукових форумах. Тільки в 1960 р. вчені навчального закладу взяли участь у 34 різних наукових конференціях і нарадах. Результати роботи інституту із дослідження зсувів гірничих порід на моделях і щодо стійкості виробок доповідалися в 1960 р. проф. Д. М. Оглобліним на міжнародному конгресі у Німеччині.

Лабораторія гірничої механіки

Результати науково-дослідної роботи вчених інституту знайшли відображення в численних публікаціях: монографіях, статтях, збірниках. Наприклад, у 1953 р. науковцями ДII було опубліковано п’ять монографій і 69 статей; у 1959 р. було видано 15 збірників наукових праць, дві монографії; у 1960 р. вийшло вісім великих праць вчених інституту, зокрема три монографії. Широкого визнання серед наукової громадськості, промисловців набули монографії М. Д. Кузнецова та І. Є. Коробчанського «Розрахунки апаратури для вловлювання хімічних продуктів коксування» (1953), О. Л. Симонова «Ремонт вибійних машин» (1957), О. Г. Гузеєва «Організація навантаження породи пневматичними навантажувачами» (1957), К. С. Борисенка «Пневматичні двигуни для гірничих машин», І. Л. Нікольського «Геологія ртутних родовищ центрального району Донбасу» (1958) та інші.

Науковці інституту проводили велику роботу з підготовки навчальних посібників. У 1950 р. було опубліковано один із перших у цій галузі навчальний посібник В. С. Пака і В. Г. Гейєра «Рудникові вентиляторні та водовідливні установки». Велику зацікавленість серед викладачів і студентів викликали навчальний посібник П. Я. Таранова «Буровибухові роботи», задачник із підземної розробки вугільних родовищ, авторами якого були Г. І. Гойхман, С. М. Липкович, М. І. Жизлов, К. Ф. Савицький, та інші посібники.

Про високий рівень наукових розробок і методичну майстерність викладачів ДII свідчить той факт, що велику кількість їхніх праць було опубліковано за кордоном. Посібник проф. В. С. Пака і В. Г. Гейєра «Рудникові вентиляторні та водовідливні установки» було опубліковано в Болгарії, Угорщині, Румунії, Китаї. Болгарською мовою було видано посібник «Маркшейдерські роботи під час підземної розробки родовищ» і тритомну монографію «Маркшейдерські роботи» проф. Д. М. Оглобліна. У Чехословаччині вийшла у світ праця проф. І. Є. Коробчанського і М. Д. Кузнецова «Розрахунки апаратури для вловлювання хімічних продуктів коксування». У Болгарії та Румунії видано працю доц. С. А. Чумака і М. Д. Мухопада «Організація підземного транспорту на експлуатаційній дільниці».

Форми співпраці викладачів інституту з іноземними колегами в цей період були широкими й різноманітними: взаємні консультації, обмін літературою, участь у міжнародних наукових конференціях, спільне видання навчальної літератури. Зокрема кафедра збагачення корисних копалин консультувала співробітників Софійського геологічного інституту з питань методики викладання лекцій збагачувального циклу. Група викладачів інституту виїжджала на тривалий час до Болгарії, Румунії, Угорщини для обміну досвідом роботи.

До науково-дослідної роботи широко залучалися студенти інституту. Участь у НДРС стала важливим чинником розвитку в молоді самостійного творчого мислення, виховання в неї відповідального ставлення до дорученої справи. У 1947 р. було поновлено роботу студентського наукового товариства (СНТ), яке очолювали проф. В. С. Пак і В. О. Сорокін. Спочатку СНТ нараховувало лише 120 студентів. У 1948 р. були проведені дві студентські наукові конференції. В подальшому стало традицією щорічне проведення в інституті студентських науково-технічних конференцій, на яких заслуховувалися й обговорювалися доповіді студентів. Кращі праці направлялися на республіканські та всесоюзні конкурси. Так за підсумками роботи студентської науково-технічної конференції у квітні 1959 р. 23 роботи було рекомендовано для участі в республіканському конкурсі, а 53 — для публікації у збірнику студентських наукових робіт. У 1960–1961 рр. 20 студентських робіт було рекомендовано на конкурс, вісім найкращих відправлено до Харкова на міжобласний конкурс.

Університет культури, 1965 р.

Студентські гуртки існували на кафедрах загальної хімії, хімічної технології палива, збагачення корисних копалин, аналітичної хімії та багатьох інших. У 1958–1959 рр. членами СНТ було вже близько 500 студентів. У 1960 р. почало діяти студентське проектно-конструкторське бюро, яке укладало угоди з шахтами, підприємствами на розробку різних проектів, які мали важливе промислове значення. Збільшилася участь студентів інституту в роботі з надання практичної допомоги промисловості. У 1960 р. в госпдоговірній та науково-дослідній роботі кафедр брало участь понад 150 студентів. Теми багатьох курсових і дипломних проектів були реальними й виконувалися студентським конструкторсько-проектним бюро на замовлення промислових підприємств. Наприклад, студенти третього й четвертого курсів будівельного факультету розробляли як курсову роботу проект промислової бази для дорожньо-мостового виробничо-експлутаційного тресту Сталінського міськкомгоспу; студенти-механіки й металурги виконували на замовлення металургійного заводу спільний дипломний проект реконструкції 75-тонного мостового крана в 100-тонний.

Велика увага в інституті приділялася виховній роботі. Викладачі навчального закладу докладали чимало зусиль для того, щоб кожен молодий інженер став не лише кваліфікованим фахівцем, й інтелігентною, всебічно розвиненою особистістю. Важлива роль у вихованні відводилася бібліотеці, співробітники якої регулярно проводили лекції, бесіди, організовували тематичні виставки літератури. У листопаді 1946 р. було обладнано великий актовий зал третього навчального корпусу на 800 місць, де на початку 1947 р. змонтували дві кіноустановки, і з цього часу студенти мали змогу безкоштовно відвідувати кіно. Були також закуплені інструменти для духового та домбрового оркестрів. В інституті було створено ансамбль пісні й танцю, у якому брали участь 102 особи. Він складався з хору, сольної групи, джаз-оркестру, духового та струнного оркестрів.

У 1950-х роках ядром художньої самодіяльності був хор. Загальноінститутським хором керував професіонал — відомий донецький композитор і диригент Б. І. Векслер.

Був створений також драматичний колектив під керівництвом заслуженого артиста України Є. Галинського, поставлено низку спектаклів. 20 квітня 1957 р. відбулася прем’єра спектаклю за п’єсою Б. Кузьмічова «Повернення», пізніше був показаний другий спектакль — «Юлія Величко» Л. Синельникова. Студенти-актори, незважаючи на відсутність декорацій і досвіду, грали з великим ентузіазмом. Їм аплодували й в інших вишах Донецька, а також на імпровізованих сценах шахт і заводів області.

У 1956 р. у ДІІ вперше відбувся студентський фестиваль. Факультети змагалися в номінаціях: хор, сольні виступи, художнє читання. Перше місце посів гірничий факультет.

У 1957 р. усі художні самодіяльні колективи інституту були об’єднані в Клуб художньої самодіяльності. Голова правління клубу П. Шевлюков опікувався організацією і проведенням вечорів, демонстрацією кінофільмів.

Наприкінці 50-х рр. при Клубі був створений оперний колектив, який зважився на постановку опери С. Рахманінова «Алеко». Серед його учасників був і студент Анатолій Солов’яненко. Ставши викладачем, він не припиняв заняття у вокальному гуртку. Гарний голос, виконавська манера, зовнішня чарівність молодого співака привернули до себе увагу фахівців. Анатолія Борисовича направили на стажування до Італії у знаменитий театр «Ла Скала». Потім він став солістом Київського театру опери й балету, співав на кращих оперних сценах світу. Його талант відзначений званнями народного артиста, лауреата Державної премії, високим званням Героя України.

У 1958 р. у культурному житті інституту з’явився новий напрям — була організована кіностудія «ДІІ-фільм». Адміністрація придбала необхідний інвентар, і студенти почали знімати спочатку кінозамальовки з життя інституту, а пізніше — ігрові художні фільми.

Інструментальний ансамбль

У 1959 р. на громадських засадах був створений факультет культури й організований студентський театр естрадних мініатюр (СТЕМ).

Організатором і натхненником факультету культури стала Раїса Ісааківна Ройтблат, ентузіаст, нескінченно відданий ідеалам просвітництва. Факультет складався із трьох секцій: образотворчого мистецтва, літературної і музичної. У 1965 р. факультет культури був реорганізований в університет, а секції одержали статус факультетів. Університет культури працював за заздалегідь складеними програмами, які давали студентам систематизовані знання.

Для читання лекцій на факультеті образотворчого мистецтва запрошувалися лектори з Ермітажу, відомих російських музеїв — Російського й Третьяковської галереї. Була заздалегідь визначена тематика — «Музеї світу», «Майстри вітчизняного й закордонного мистецтва» та ін. Викладачі створили лекторську групу, до якої увійшли проф. М. Н. Пономарьова, проф. І. Л. Нікольський, проф. І. Я. Рейзенкінд, доц. Н. І. Новічкова, котрі розповідали про відомих художників у студентських групах. Слухачі факультету оформляли тематичні виставки з образотворчого мистецтва в холах навчальних корпусів. У середньому за рік проводилося до 50 виставок. Факультет образотворчого мистецтва мав значну кількість художніх альбомів, репродукцій, монографій, літератури з історії живопису. У приміщенні університету культури проводили виставки художників — аматорів Донецького політехнічного інституту (ДПІ): доктора геолого-мінералогічних наук, професора М. Н. Пономарьової, студента ГЕМФ Євгена Сердюченка та ін.

Заняття на музичному факультеті вели педагоги-музикознавці Донецької консерваторії. В основу занять був покладений жанровий принцип: вивчалися вокальні, камерні, сонатні, симфонічні, концертні, оперні, балетний жанри музичного мистецтва. Факультет тісно співпрацював з Донецьким театром опери і балету та Донецькою філармонією. Слухачі факультету за абонементами могли відвідувати концерти із циклів «Російська класична музика», «Західноєвропейська класична музика». Для слухачів факультету у філармонії організовувалися зустрічі з відомими композиторами Р. Щедріним, Д. Кабалевським, А. Бабаджаняном та ін. У ВАЗі проводили цикли концертів симфонічної музики. Виконавці — симфонічний оркестр Донецької філармонії, солісти-інструменталісти, лауреати всесоюзних і міжнародних конкурсів, що приїжджали на гастролі в Донецьк. У деяких гуртожитках ДПІ були відкриті «музичні вітальні», де слухачі знайомилися з фонозаписами класичної музики.

Літературний факультет об’єднав поетів-початківців. Ще в 50-х роках у ДІІ існувало літоб’єднання, до якого входили студенти Леонід Бірюков, Анатолій Кондратюк, Галина Цапенко, Дмитро Стахорський, Євгенія Вішман, Семен Коган, вірші яких друкували на сторінках «Советского студента», обласних і навіть республіканських газет. Пізніше, в 1961 році, при медінституті було створено літературне об’єднання вузів Донецька.

Літературний факультет у ВАЗі проводив конкурс поетів. Переможців визначали глядачі й журі. Так у 1966 р. перше місце посів лаборант Борис Яровий, друге — студент ЕТФ Олександр Лихоліт, а третє — Борис Білаш, викладач кафедри фізичного виховання. Навколо літературного факультету сформувався актив: Т. М. Кострикина, Н. Н. Кудленко, В. В. Семикін (доцент ФЕХТ, автор тексту гімну ДонНТУ), А. Д. Пахарев, Б. Л. Радевич. Останній, старший викладач кафедри англійської мови, був визнаний у поетичному світі й навіть став учасником П’ятого з’їзду письменників України. Поети ДПІ проводили зустрічі зі своїми побратимами по перу з Донецького державного університету. В 1967 р. був підготовлений рукописний альманах «Поезія ДПІ». До нього ввійшли доробки А. Лихоліта, Б. Білаша, Е. Бровмана, В. Юдіна, Н. Дейч, С. Масло. Багато хто з перерахованих учасників літературного факультету почав професійно займатися літературною діяльністю. Так інженер-геодезист А. Лихоліт став переможцем Всесоюзного конкурсу на кращу першу книгу.

Випускник інституту А. Солов’яненко співає
для студентів і викладачів

Літературний факультет організовував у ВАЗі концерти відомих майстрів художнього читання. Тут виступав заслужений артист Росії В’ячеслав Сомов. Його виступи мали величезний успіх. Потрапити на його концерти навіть у Москві й Ленінграді було складно. А концерт в інституті — це було визнання технічного вузу як центру культури.

Наприкінці 60-х рр. на сторінках газети «Советский студент» з’явилася сторінка «Клуб поетів» і гумористично-сатирична сторінка «Ріжки й ніжки». «Батьками» «РіН» були студенти Олег Мирончак (ГЕМФ) і Сергій Омельянович (ЕТФ).

З 1959 р. бере свій початок і студентський театр естрадних мініатюр — СТЕМ. Одним із його творців, а пізніше й режисером був студент металургійного факультету Костянтин Валиць. Багатьом політехнікам пам’ятна його коронна фраза, з якою він виходив на сцену: «Ба, знайомі всі обличчя!». Нова форма студентської самодіяльної творчості швидко здобула прихильників. Так у 1960 р. із 5 тис. студентів ДПІ в художній самодіяльності займалися близько 200 осіб, з них майже 50 — у СТЕМі.

У 1962 р. на базі СТЕМу був створений Клуб веселих і кмітливих. І відразу ж між факультетами розгорнулася гостра боротьба за першість. Серед лідерів у різні роки були команди гірничого, електротехнічного, гірничоханічного факультетів.

У 1945–1946 рр. було обладнано спортивний зал і два спортивних майданчики — волейбольний і гімнастичний, придбано спортивне обладнання. Розпочали роботу секції — легкоатлетична, гімнастична, важкої атлетики. Вже взимку 1945 р. були проведені перші масові спортивні змагання з гімнастики серед факультетів інституту. У 1947 р. за успіхи в розвитку масової фізкультури і спорту інститут був нагороджений грамотою Президії Верховной Ради України.

Отже, у кінці 1950-х — на початку 1960-х років в інституті існували певні проблеми й труднощі. Та попри все, інститут не лише залікував рани, заподіяні війною, а й перетворився на один із найбільших навчальних закладів країни.